Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 103

Роман Іваничук

Першим увірвався в дім майор з револьвером у руці. Він на мить зупинився, роззирнувся і, забачивши гвинтові сходи, що вели на мансарду, рвонув нагору.

Шухевич вийшов із-за перегородки, яка відділяла горішню кімнату від сходової клітки, й стояв непорушно, мов монумент, а коли голова майора виринула зі сходової спіралі, генерал вистрелив. Тіло енкаведиста скотилося долі, й подумав, певне, в ту мить Тарас Чупринка, що не гоже гинути йому від ворожої кулі, приклав револьвер дулом до скроні — й пролунав другий постріл…

Наступного дня з чорнобильського табору для інтернованих дітей привезли сина генерала Шухевича Юрка й підвели його до тіла вбитого, — закінчував свою розповідь Михайло. — Юрко впізнав батька… І пішов з образом вітця на довгі роки в тюрми — перший нерозкаяний дисидент… А я, брате, думаючи про них — батька й сина, — шепочу слова вірша Олега Ольжича:

І мертві встають і шукають хреста. Їх очі розчахнуто тьмяні. Встає, наче поросль струнка і густа, Нове покоління титанів.

А встають, таки встають, ми вже бачимо їх, брате!

Розділ дев'ятнадцятий

Інавгурація

Цього довгожданого дня ми з Михайлом стояли посеред Майдану — святкові, мов у Храмі, грілися в тисняві, ніби в космацькій церкві на престольний празник; свіжий мороз студив нам непокриті голови, небом блукали і ткалися в білу пелену кружала хмар, які віщували снігопад.

Кількасоттисячна громада, яка досі протягом довгих холодних тижнів випрошувала в Бога добру погоду, в крайній втомі наготувалася прийняти від небес останнє випробування й достояти на утоптаній площі, хоч би випало по коліна снігу; людська терпеливість, зрештою, вичерпувалася, й за те терпіння отримав зморений народ щедру винагороду: на великому екрані біля подіуму висвітлилася постать першого українського Президента: він стояв урочистий і натхненний за трибуною в залі Верховної Ради і, поклавши праву руку на Пересопницьке Євангеліє, виголошував присягу на вірність Українській Державі.

Я дивився на його вродливе обличчя, побите ряботиною, вичавленою з організму смертельною отрутою, і гнів та біль, змішаний зі злою радістю, переповнював мою душу: закінчився нарешті наш фатальний мартиролог — вийшов цілим з поля зрад, потаємних убивств, заздрощів і ненависті державний муж — і в цьому моя радість, а мої біль і гнів — то його мука, його скороблене обличчя. А може, думав я, вся Україна відбилася нині в образі Президента — вродливого і нездоланого!

І перемогла гнів і біль у моїй душі велична ейфорія, породжена інавгурацією Президента, якому український народ у муках, стужі й невигодах віддарував найвищий посаг. На моєму обличчі не згасала світла радість; певне, вона не гармоніювала із ще непомітною в людях тривогою про завтрашній день, яка вже проростала в цю святкову мить десь там, глибоко, у закамарках душ, бо нинішній день — то свято, а завтра почнуться будні; ту тривогу, видно, відчув Михайло, й вона теж проросла в його серці, — він узяв мене за лікоть, міцно стиснув і проказав: