Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 106

Я стояв занімілий, а центральна вулиця спокійно жила своїм буденним життям, всі кудись поспішали, не звертали уваги на зайд, і врешті я зовсім отетерів, коли побачив серед вуркаганів — то був таки він, це не мана! — Михайлового сина Ігоря. Я стояв заціпенілий, ніби вражений паралічем.

А намети вилаштовувалися один біля одного, наповзали на проїжджу частину дороги, зупиняли автомобільний рух; нахабство зайд почало бентежити й перехожих, вони зупинялися біля Пасажу й обурено перемовлялися; на шпилі центрального намету залопотів біло-голубий прапор — символ партії Хама; Ігор Безрідний зустрівся зі мною поглядом і, впізнавши, відвернувся; з наметів долинав п'яний регіт, майстри почали монтувати сцену.

І в ту мить я побачив, як з вулиці Академічної насувається гамірний, аж пискливий натовп, приглянувся: в юрбі були тільки жінки з лютим виразом на обличчях, як це буває під час церковних бунтів; наблизившись до табору, вони вихопилися одна поперед одної, увірвалися між намети — й тут розпочалася справжня битва. Жінки виривали кілля, розвалювали халабуди й топтали їх, вишпурювали клунки на проїжджу частину дороги; вуркагани кидалися на них з палицями, жінки ті палиці відбирали й гамселили нахаб по головах; одна, з обличчя старша жінка, розлючена, мов фурія, схопила за оборки Ігоря й залементувала: «Проклін мій на твою голову!» — й мені здалося, що то бабуся Марія проклинає, як прорік Михайло, свого внука; хлопець вирвався з рук ошалілої жінки й кинувся навтьоки, а вона волала вслід: «Як дам тобі, то за дев'ятим плотом гавкнеш!»

Таким був початок програшу завойовників Львова, вони розбіглися хто куди, жінки поскидали на купу намети й підпалили; я ще побачив у спину блудного Михайлового сина й подумав: а чи вернеться він колись до вітця, чей же всі блудні сини верталися у свою пору до отчих порогів — тоді, коли вибухав сором у їхніх душах… Тож нехай буде благословенна та мить, в якій це станеться з ним і такими, як він.

Вогнище догорало, смердючий дим розсмоктувався по міських закамарках, не стало враз у місті завойовників, і жінки розійшлися.

Тільки та, про яку я подумав, що то Ігорева бабуся, стояла непорушно зі стиснутими кулаками, вона ще готова була битися до смерті, та вороги вже здиміли, і зм'якла старенька, аж зів'яла, втерла тороками хустки сльозу з ока й промовила до мене, бо нікого більше на площі вже не було:

«Такий файний парубійко… І за що Господь так тяжко його скарав?»

Я перечекав хвилину, поки жінка заспокоїться, і спитав її про те, що найбільше мене цікавило:

«Скажіть мені, добродійко, що змінилося у вашому житті після Помаранчевої революції?»