Читать «Осінні новели» онлайн - страница 15

Шкода стало: взяла.

Іде - печуть її ті карбованці огнем.

Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті карбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...

Гуркотить машина.

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення - голова забита. Розкаже раз, другий - знову починає про те ж:

- Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...

- То так і не бачили?

- Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе...

- А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?

- А Максимка посадили в Києві.

- Теж у тюрму?

- В тюрму ж - не куди.

Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:

- Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?

Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...

Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..

Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь - поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге - і серце заниє: нема сонця - то золота печаль. Сум...

Над свіжою могилою - молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...

Жінка... сакви на плечах. Марна...

Плаче.

Оступили:

- Що таке? Хто ви, бабусю?

- Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!

Зашуміли:

- Мати! Мати!

Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.

- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?

Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:

- Як се, діти, талант?

Пояснили:

- Маляр був би з його людям на диво та на радість.

Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.

- Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.

Затурбувалась:

- Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.

Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.

Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:

- Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?

А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається: