Читать «Осінні новели» онлайн - страница 14

А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:

- Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть - і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!

Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»

Один село проти пана поставив - сидить у Києві, другий не пішов цареві служити - посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.

А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає - провідайте!

Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.

Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...

Їхала до Катеринослава - завернула дочку провідати.

Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:

- Матінко, рідная, пропав мій вік!

- А що, може, б’є?

- Нівечить і б’є мало не щодня!

Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив - бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»

Грюкнуло в сінях - затремтіла.

- Чого це ти, дочко?

- Він! - Благає: - Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..

- Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.

Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:

- З ким ти тут шепочеш?

Побачив - не поздоровкався.

- Ага! Матір виписала. Думаєш - злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!

- Не по твої гроші я приїхала - свою нещасну горювальницю провідати.

За сакви, за костур:

- Прощавай, дочко, виходь за ворота.

Він:

- Ще й двері одчиню!..- Одчинив.

Пішла з двору не оглядаючись.

Геть-геть вийшла за село в степ - аж чує - за нею стугонить: летить, кричить, плаче:

- Мамо!

Простоволоса, з свіжими синяками.

- Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!

- Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.

Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:

- Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.

Задумалась дочка. Далі заплакала:

- Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.

- На те не вважай - бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.

Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:

- Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.

- Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати: обійдуться мої сини і без його грошей.

- О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...- Не доказала. Заридала гірко-гірко: - Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!