Читать «Осінні новели» онлайн - страница 13

- А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?

- Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?

Обізвався старший:

- Не журіться, мамо,- іде правда на землю. Всі бідні будуть учитися, хто хоче, без плати.

Зітхнула:

- Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!

- Буде! - аж очі заблищали.

Повинно буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить!..

Дівер був у вдови - брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана - ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.

Раніш у хату, було, не нагляне - тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:

- Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми - хай учаться робити.

- Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.

- А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! - І почав: - Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!

Аж розсердилася мати:

- Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.

Почервонів, розсердився:

- Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!

- Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.

Пішов.

Пороз’їздились, як і не було.

А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.

- Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.

Осміхнулась мати, розглядає:

- Бач, якого знайшли собі!..

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.

Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.

Не дотримав дівер слова - зайшов.

Не розважати чи допомогти - суму та жалю нагнати.

- Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала - гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.

Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:

- А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити - тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.

Стогнучи, обізвалась:

- Хай висить. Не руш!

- Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подивляться, що стара?

- Дарма! Мені буде, не тобі!

Розсердився:

- Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!

Пішов.

Поки був у хаті, держалась. Пішов - заплакала:

- Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!

Не чуть, та й не чуть...

Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.

Болить материне серце - віщує щось. До ворожок - а ворожки, старі відьми, теж щось чують - всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».