Читать «Осінні новели» онлайн - страница 16

Степан Васильченко

- Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?

Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків - курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах - сакви, в руках - костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати - очі засвітять щирістю та й знову погаснуть - боїться.

Помітили. Привітно:

- А що вам, бабусю?

Губи ворушаться - щось каже - не чути.

- Голосніше, бабусю, не чуємо!

Підійшла ближче:

- Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?

- Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?

- Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.

- Під слідством?

- Еге ж, еге - під слідством.

- То, мабуть, таки й не пустять.

- Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.

- А звідкіля ж ви, бабусю?

- Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.

Сіла на лавочку.

- Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...

А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.

- Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв...»

А в неї лежав у скрині срібний карбованець - збиралася восени хату крити,- пожаліла не купила.

Зітхнула, похитала гірко головою:

- Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.

Витирає очі полою.

- Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки пряла...

Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.

Хтось зітхає з глибини:

- Погостювала бабуся в дітей.

- Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..

Задумалась.

Кинулась - бере сакви на плечі.

- Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...

На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:

- Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись,- кажу,- Хайко,- це до матері,- щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить - народила, та й покидала, як щенята...

- Прощавайте, діти... Спасибі за раду.

Грати...

Повно їх нагнали, повно - сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи - ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:

Куди вони йдуть, Там бори гудуть...

А один молоденький, безусий - зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...