Читать «Осінні новели» онлайн - страница 16
Степан Васильченко
- Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків - курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах - сакви, в руках - костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати - очі засвітять щирістю та й знову погаснуть - боїться.
Помітили. Привітно:
- А що вам, бабусю?
Губи ворушаться - щось каже - не чути.
- Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
- Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
- Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?
- Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.
- Під слідством?
- Еге ж, еге - під слідством.
- То, мабуть, таки й не пустять.
- Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
- А звідкіля ж ви, бабусю?
- Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
- Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
- Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв...»
А в неї лежав у скрині срібний карбованець - збиралася восени хату крити,- пожаліла не купила.
Зітхнула, похитала гірко головою:
- Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою.
- Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
- Погостювала бабуся в дітей.
- Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась - бере сакви на плечі.
- Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:
- Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись,- кажу,- Хайко,- це до матері,- щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить - народила, та й покидала, як щенята...
- Прощавайте, діти... Спасибі за раду.
Грати...
Повно їх нагнали, повно - сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи - ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
А один молоденький, безусий - зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...