Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 5

Я свиснула вірному Гарбузикові, який знову вхопив татів сріблястий медальйон, і рушила в напрямку гранатово-червоних скель, що підступали до моря.

Раптом я почула за собою ледь чутний дзенькіт. То маленька смарагдова мавпочка наздоганяла нас, стрибаючи по величезних фруктових пірамідах, як по гірських вершинах.

— Ну що ж, назвемо тебе Дзиґою, — сказала я до мавпочки, підхоплюючи її на руки і вмощуючи малу в себе на плечі. — От тільки дзвіночок твій доведеться поки що відв’язати. А то ти попереджатимеш всіх про наше наближення.

Кумедне зелене створіння ніби зрозуміло мої слова і струсило мені до рук свого срібного дзвіночка. Я засміялася і подумала, що неодмінно спробую взяти Дзиґу з собою на Землю. Звичайно, коли моя пригода закінчиться добре.

Але зовсім скоро мої веселощі почали пропадати. Кросівки, такі зручні й легенькі на вулицях міста, на цих фруктових кучугурах раз у раз ковзали, і я ледве втримувалася на ногах. До того ж відстань між мною і Гранатовими скелями майже не зменшувалася. А сутінки вже спадали на острів, і навколо от-от мала запанувати темрява.

«От би сюди повітряну кулю. Таку, на якій ми мандрували з татом минулого літа», — подумала я.

І враз у моїй голові народився божевільний план. Але чомусь я одразу ж повірила, що тут, на казковій Пурпуровій планеті, він неодмінно має здійснитися.

Я витягла з кишені своєї спортивної курточки улюблену полуничну жуйку, швидко розжувала її і, відчуваючи в роті чудовий смак, почала обережно надувати гумову кульку.

«Тільки б вийшло!» — подумки просила я і щосили дмухала і дмухала. Аж поки кулька стала більшою за мене.

Тоді я вхопилася рукою за липкі краї гумової кулі, зручно вмостила Дзиґу в себе на плечі, вільною рукою притулила до себе Гарбузика — і ми полетіли у струменях теплого попутного вітру в бік Гранатових скель.

Ось і вершечок скелі. Я спритно приземлилася на маленькому майданчику, опустила на землю Гарбузика, погладила по м’якій хутряній спинці смарагдову мавпочку і почала обережно спускатися по сходинках, викладених зі справжнісіньких соковитих гранатів.

Розділ четвертий

де Дзиґа починає говорити і дає кілька мудрих порад

Ця Гранатова скеля насправді була мов неприступна фортеця. Як усе на цій казковій планеті, гранати тут розрослися до розміру баскетбольних м’ячів. Тож кожен крок слід було робити обережно, щоб нога не спорснула з велетенських плодів і вся наша компанія не покотилася шкереберть донизу.

Я не знала, яка саме небезпека чекає на нас під час пошуків таємничої Печери. Тому ми скрадалися без жодного звуку. І навіть маленька Дзиґа обхопила мене лапками за шию і сиділа тихенько, як мишка.

Та враз темрява почала розвіюватися, і ми ступили до величезної підземної зали. Стіни її ніби світилися ізсередини. Я підійшла ближче, обережно відщипнула шматочок стіни, а тоді вражено піднесла той шматочок до очей і зрозуміла, що стіни печери зроблено з гарбуза. Тільки гарбуз цей мав зеленкувато-сріблистий колір і світився так, ніби всередині у ньому горіли сотні свічок.