Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 7

І знову мені до рук потрапив медальйон. Я нервово обмацала його і вже хотіла сховати за комір курточки, та раптом під моїми пальцями проступили якісь літери.

— Що це може бути? — у розпачі вигукнула я.

— Це — підказка, — враз озвалася Дзиґа і тихенько захихотіла.

Я ще раз провела пальцями по опуклому напису і повільно проказала по літерах:

— П-р-и-к-л-а-д-и  м-е-н-е  д-о  с-т-і-н-и.

Несподівано я зрозуміла: тут, на Пурпуровій планеті, медальйон став чудодійним!

Я обережно притулила його до глухої стіни — і враз товстий мур почав танути, ставати прозорим, немов крихка крига. Я ледве торкнулася до цієї прозорої стіни пальцем, і вона розкололася і посипалася донизу дрібними скалками.

По той бік зруйнованої стіни в очі мені вдарив сліпучий струмінь проміння. Це виблискували дивовижними барвами сотні водоспадів, що били зі стін підземної печери. А посередині, оточені непролазними ліанами, височіли три гігантські кокоси.

Люм стояв серед тих хащів, обплутаний чіпкими рослинами, немов мотузками. Здавалося, ще мить — і ліани заплетуть його з головою, сховають назавжди біля підніжжя похмурих велетнів- кокосів.

Я почула, як у мене на плечі схлипнула смарагдова мавпочка, а мій безстрашний Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на допомогу Люмові.

— Стій! — лише встигла крикнути я, та кіт уже захряс у чіпких стеблах ліан.

Не можна було гаяти ані хвилини. Я прицілилася, розмахнулася і щосили кинула медальйон прямісінько у волохату верхівку найбільшого кокоса.

Хрусь! — це розколовся перший горіх-велетень. За ним луснули решта два. І тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали з розколотих кокосів, і повітря тремтіло від тріпотіння їхніх крилець.

— Люм! — крикнула я, продираючись крізь ліанові зарості.

Тепер, після того, як гігантські кокоси розломилися, ліани ніби втратили свою силу. Вони відпадали, як сухі стеблинки, і перетворювалися на порох.

Дзиґа випередила мене. Вона високо підстрибнула, скочила Люмові на руки і щось по-змовницьки зашепотіла йому на вухо. Я ж підхопила на руки Гарбузика і, звичайно, сказала йому, що він найхоробріший кіт не лише на Землі, айв усьому Всесвіті.

— Ти встигла саме вчасно, — із вдячністю промовив Люм і стріпнув своєю золотою чуприною. — Ще трохи, і ці хижі кокоси забруднили б своїм отруйним соком усю Пурпурову планету. І головне, загинули б метелики. А без них не може вирости жоден з наших казкових плодів.

Його прозорий шолом, обплетений скрученими ліанами, лежав на землі. І раптом я помітила, що Люм дуже схожий на звичайного земного хлопчика.

— Слухай, а чому ти не звільнився сам? Я думала, що ти можеш усе. Ти що, забув про свою вогняну кульку? Чи на хижі кокоси вона не діє? — спитала я і пильно глянула Люмові в очі.

— Розумієш, ця кулька має чарівну силу лише тоді, коли навколо неї добрі істоти. Вона вбирає в себе радісні думки і стає всевладною. Коли ж її оточують зло, гнів чи заздрість, кулька робиться безсилою, — тихо промовив золоточубий хлопчик. — Ці кокоси закинули до нас прибульці з галактики Морок…