Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 47

На незабудкову галявину вибігло п’ятеро тварин, страшенно схожих на котів. От тільки у кожного з цих котів було по два хвости. І лап у цих подвійних барабульок було не чотири, а цілих вісім. А з хижих пащек стирчали гострі, як у акули, зуби. Тікати я не збиралася — хіба можна було кинути напризволяще беззахисних мешканців планети Білої Лілеї?

"Знову я не можу обійтися без Люма. Як я врятую летючих жабок, коли не маю жодної зброї і сама ось-ось втраплю в пазури до цих страховиськ?" — сумно подумала я.

Золоточубий космічний мандрівник тепер був потрібний мені, як ніколи. Я намацала під курточкою чарівний медальйон, що не раз виручав мене під час космічних мандрівок, і по- думки покликала Люма. Та чи встигне він прилетіти мені на допомогу? Адже мій космічний приятель може бути десь на самісінькому краю своєї Фруктової галактики, а страшнючі подвійні барабульки — ось вони шкірять гострі ікла й, пронизливо нявкаючи, підбираються до нас усе ближче й ближче…

Але тут вперед вибіг мій відважний Гарбузик. Він щось тримав у зубах. Я відчула різкий запах і раптом зрозуміла, що це валеріанка.

Подвійні барабульки стали, немов укопані, і почали пожадливо принюхуватися. А тоді, мов скажені, кинулися до Гарбузика. Мій хоробрий котик, тримаючи у зубах валеріановий корінь, помчав геть. За ним кинулися ошалілі подвійні барабульки, голосно нявкаючи й дряпаючи всіма вісьмома лапами землю.

Нарешті я зрозуміла, як відчиняється хитрий замок на великій клітці-пастці. Встромила у шпарину довгу шпильку, яку на всяк випадок завжди ношу в кишені, і різко провела нею вгору-вниз. Замок клацнув, і дротяні дверцята відскочили вбік. Із клітки почали вистрибувати, вилітати й виповзати всі впіймані мешканці планети Білої Лілеї.

Навколо моєї голови закружляли летючі жабки. Всі вони голосно дякували мені й хлюсикові, а їхні прозорі крильця лоскотали мене, мов легенькі пір’їнки.

На незабудкову галявину повернувся втомлений, але спокійний Гарбузик і пронявкав:

— Подвійні, мняв, барабульки обжерлися валеріановим коренем. Тепер вони, мняв, хитатимуться, як п’яні, і співатимуть, мняв, дурних подвійно-барабульських пісень, а потім спатимуть мов убиті. Це в тому разі, якщо такі поганючі й підступні тварини знають хоч якісь пісні. Але питання, мняв, у тому, що, мняв, з ними робити, коли вони протверезіють?

— А ми їх відправимо до космічного зоопарку. Там їхнє місце, — почула я знайомий голос свого космічного друга Люма.

Золоточубий хлопчик стояв біля порожньої клітки й вражено хитав головою.

— І навіщо комусь знадобилося ловити цих беззахисних істот? Адже летючі жабки нікому нічого поганого не робили.

І раптом ми почули захриплий гугнявий голос. Це до Люма підбіг один із сп’янілих від валеріанки подвійних барабульок. Язик у мисливця за летючими жабками розв’язався, і він пробелькотів:

— Цих жабок нам замовили на сувеніри! Ги-ги. Все дуже просто. Спершу ми їх висушимо, а тоді повісимо на ланцюжок і продаватимемо. Знаєте, скільки є любителів природи?.. Засушеної, ги-ги!

І п’яна тварина звалилася на землю й голосно захропла.