Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 44

В рюкзаку зручно вмостився мій постійний супутник і помічник у космічних мандрах — кіт Гарбузик, і притулився прибулець з планети Смугастих Равликів — хлюсик. Я вже зовсім приготувалася до того, щоб міцно стиснути в руці подаровану мені Люмом вогняну кульку, яка переносить мене у космічному просторі, коли відчула якийсь гострий запах. Гарбузик, ніби почувши мої думки, витяг з рюкзака тоненьку гілочку.

— Та це ж корінь валеріани! — вражено вигукнула я. — Гарбузику, невже ти став валеріанщиком? Яка ганьба! — дорікнула я котові.

Але Гарбузик заперечливо похитав головою і спокійнісінько заліз назад до рюкзака, не випускаючи з лап пахучий корінь.

"Дивно, раніше Гарбузик ніколи так не поводився. Можливо, йому щось відомо про цю планету? Ану ж, валеріанка там стане нам у пригоді", — подумала я і припинила суперечку зі своїм розумним і досвідченим котом.

Можна було вирушати. Та наостанок я зробила фокус, якого навчив, мене мій золоточубий друг Люм. Я спрямувала промінь від вогняної кульки на годинник, що висів на стіні в моїй кімнаті, і зупинила стрілки на цифрі 12.

Навіть мої батьки не знають, що цей простий годинник за допомогою вогняної кульки можна перетворити на машину часу. Вірніше, загальмувати час, зупинити його. Але роблю я це дуже рідко. Лише в крайніх випадках. Коли моя присутність потрібна одразу в кількох місцях, а я розірватися не можу. Тому, щоб не спізнитися на завтрашню контрольну, я вирішила на всяк випадок зупинити час. Зрештою, ніколи не відомо, скільки часу знадобиться, аби врятувати позаземну цивілізацію…

Нарешті я міцно стисла в долоні вогняну кульку, нас підхопив шалений вихор, і ми полетіли крізь різнобарвне сяйво до далекої Фруктової галактики, на планету Білої Лілеї.

Розділ третій

у якому летючі жабки потрапляють у пастку, а ми дізнаємося, що таке подвійні барабульки

Ми тихо приземлилися на планеті Білої Лілеї. Тут саме починався ранок, і я могла добре роздивитися навколишній краєвид. Скільки сягало око, поверхня планети була вкрита квітучими деревами й кущами. Але кожне з цих дерев було завбільшки із земну кульбабу. Та й пташки, що ледь чутно цвірінькали на крихітних гілках, були не більшими за наших мурашок.

— Цікаво, як же ми побачимо тих летючих жабок, а тим більше врятуємо їх? — вголос подумала я.

— Мняв, мняко кажучи, завдання нелегке, — пронявкав Гарбузик, який у космічних подорожах починав розмовляти.

Хлюсик також здивовано витріщився на місцеві рослини й пташок і, ніби виправдовуючись, пробурмотів:

— Я ж ніколи не бачив цих летючих жабок. Я лиш перемовлявся з ними на відстані.

— Тепер головне — нікого ненароком не затоптати, — попередила я своїх супутників і почала обережно просуватися у бік невеличкого струмочка, що протікав неподалік.

Несподівано земля під моїми ногами почала провалюватися, і я опинилася у в’язкому, як клей, болоті. Спроби витягти ноги закінчилися тим, що я загрузла ще глибше. Гарбузик і хлюсик так само втрапили у тягучу зелену грязніку. Найгірше було хлюсикові. Це створіння з планети Смугастих Равликів, що росло на дереві, немов велика бузкова картоплина, аж ніяк не було пристосоване до борсання у болоті.