Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 29
Леся Воронина
— То ти все-таки наважилася? — зрадів Люм. — Ну що ж, тоді треба запросити до гри кількох скажених кльоциків.
Промовивши це, мій космічний друг плеснув у долоні, і в ту ж мить із другого дерева, що колись було зубатим бананожером, посипалися плоди, страшенно схожі на огірки. Але місцеві огірки були яскраво-блакитного кольору, а коли шкаралупа на них розкололася, звідти повистрибували невеличкі симпатичні звірятка.
Вкриті ці звірятка були ніжним блакитним хутром, голови кльоциків прикрашали гострі вушка, а очі у них були великі й фіолетово-чорні.
Але найдивнішим було те, що кльоцики усміхалися і безперестанку підстрибували на місці, ніби до ніг у них були прикріплені пружинки. Я пильно придивилася до звіряток і справді помітила в них на лапках пружини.
— Ну що, почнемо гру? — запитав у мене Люм і собі скочив на найближчого голкохвоста. — Дзиґа буде суддею. А правила гри дуже прості. Треба втриматися верхи на голкохвості і при цьому впіймати якнайбільше кльоциків.
Смарагдова мавпочка, почувши, що їй довірили судити нашу гру, спритно видряпалася на дерево, зручно вмостилася на гілці і витягла з потайної кишеньки маленький зошит і крихітний олівець. Тоді піднесла до рота срібний свищик і пронизливо засвистіла.
Тієї ж миті кльоцики заметушилися, а тоді кинулися врозтіч. У мене замиготіло в очах, та все ж я вхопилася однією рукою за шию голкохвоста, злегка стукнула його в боки й помчала вперед, навздогін за блакитними звірятками, намагаючись ухопити хоч би одного скаженого кльоцика.
Ось тепер я добре зрозуміла, чому цих смішних звіряток називають скаженими. Кльоцики підстрибували на пружинках, переверталися у повітрі і при цьому голосно реготали, ніби хтось їх лоскотав. Та коли все ж мені пощастило вхопити одного скаженого кльоцика за пухнастий хвостик, звірятко вмить заспокоїлося й вмостилося поруч зі мною на спині голкохвоста.
На жаль, це була моя єдина здобич. Решта спритних кльоциків вислизала у мене з рук і з радісним сміхом, перекидаючись через голову, тікала геть.
А от Люм упіймав аж десятьох блакитних звіряток. Тож коли ми зібралися біля дерева, на якому сиділа Дзиґа, навіть без її підрахунків було зрозуміло, хто виграв.
Але я зовсім не засмутилася. Такої чудової гри у мене не було ще ніколи в житті. А головне, я втрималася на голкохвості і не накололася на шпичак його гострого, мов голка, хвоста!
Дзиґа підняла догори лапку й промовила:
— Прошу уваги! Я рада оголосити, що видатна переможниця космопацюків, дівчинка на ім’я Оля, віднині носитиме почесне звання Майстра їзди на Голкохвостах, а також нагороджується медаллю першого ступеня за участь у грі «хто впіймає скаженого кльоцика».
Промовивши останні слова, Дзиґа зістрибнула з дерева мені на плече й прикріпила до кишені моєї курточки маленьку сріблисту медаль із зображенням усміхненого кльоцика.
Люм радісно потис мені руку, а тоді нагадав:
— На жаль, нам час прощатися. На Землі вже минула ніч, а ти обіцяла татові повернутися вранці, аби встигнути до школи.
Я побачила, що до Нас біжить Гарбузик у супроводі кирпатого банана. Того, що прибув на Землю, аби покликати мене на допомогу. Видно було, що вони з Гарбузиком уже встигли подружитися, а спільний спів у бананячому хорі був для них справжнім святом.