Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 27

Та лише наблизившись до великого натовпу бананів, який ще недавно радісно співав свої пронизливі пісні* а тепер, ніби закам’янівши, завмер на місці, я зрозуміла, що сталося.

Навпроти бананового гурту стояли хрюми і ласо облизувалися, вибираючи жертву. То ось чому так несподівано замовкли співочі банани!

Виявляється, підступний Краш, створюючи своїх ненажерливих монстрів, передбачив усе. На хрюмів страшні звуки бананового співу не лише не діяли, а навпаки, збуджували у них ще більший апетит!

Я побачила, як мій відважний Гарбузик приготувався до бою. Він вигнув спину і випустив пазури. Та що міг зробити маленький рудий котик проти цих ротатих хижих потвор?

«Ну чому, чому Люма немає поруч зі мною? Він обов’язково щось би вигадав і врятував Бананову планету!» — у розпачі думала я. Але золоточубий хлопчик був, певно, десь на іншому кінці Фруктової галактики, і розраховувати можна було лише на власні сили.

Я замружилася, намацала під курточкою свій чарівний медальйон і рушила вперед, назустріч хижим хрюмам.

Люті бананожери, побачивши мене, помітно пожвавилися. Вони на якусь мить навіть перестали плямкати. Чим ближче я підходила до хрюмів, тим вдоволеніші мордяки у них ставали.

Я була вже зовсім поряд із зубатими потворами. Від хвилювання я так сильно стиснула чарівний медальйон у руці, що спрацювала потайна пружинка, у медальйоні відкрилася кришечка, і на долоню мені викотилася маленька вишнева кісточка.

І раптом у мене в голові знову залунав знайомий голос Люма:

— Стріляй!

«Нічого собі порада! А чим стріляти?» — у розпачі подумала я.

— Та, звичайно ж, кісточкою! — озвався Люм.

У мене не було часу, щоб замислитися над цією дивною порадою. Тому я просто взяла кісточку між вказівним і великим пальцями. Відчула, що вона слизька і гладенька, і міцно стисла пальці.

Кісточка полетіла в бік хрюмів. Спершу вона влучила в одного бананожера — того, що висолопив язика і ласо облизувався. Потім, відскочивши від зубатого хижака, стукнула по носі другого хрюма, що ковтав голодну слину і люто клацав зубами.

Те, що я побачила за мить, було настільки несподіваним, що спершу я не повірила своїм очам. Величезні ненажерливі хрюми раптом почали вкриватися листячком.

Їхні гладкі тулуби перетворилися на стовбури, і за мить на місці потвор вже росли два великі гіллясті дерева.

Першими отямилися банани. Вони кинулися до мене, підхопили на руки й почали підкидати в повітря. Коли ж їхня радість трохи вщухла і мене обережно опустили на землю, вперед виступив уже добре знайомий мені огрядний банан, підперезаний червоним паском, і, урочисто склавши на грудях руки, приготувався до співу.

— Ні! Ні! Тільки не це!!! Вдруге я цього не витримаю! — у розпачі вигукнула я, затуливши вуха руками.

По натовпу бананів прокотилися здивовані вигуки:

— Який жах!

— Вона не любить нашого співу!

— Нещасна істота!

— Вона геть позбавлена музичного слуху!

Ображений гладун-соліст стулив рота, і я з полегкістю зрозуміла, що небезпека минула — банани не верещатимуть своїми пронизливими голосами.

Розділ сьомий