Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 2

Було ще зовсім рано. Година шоста. Вулиці — порожні й тихі. Лише біля гойдалки, на дитячому майданчику, голосно цвірінькали горобці, намагаючись вихопити одне в одного шматок хлібної шкоринки.

«Ну от, — подумала я, — перший день літа і нічого цікавого. Навіть погода якась нудна і сіра!»

Та щойно я про це подумала, як позаду мене щось голосно тріснуло.

Так буває, коли лускаються повітряні кульки. Я перелякано озирнулася і завмерла на місці від подиву… Посеред дитячого майданчика, між гіркою і каруселлю, стояв дивний хлопчик.

Незнайомець був одягнений у блискучий плащ, який весь час мінився різними барвами. На голові у нього світився прозорий шолом, а в руках він тримав дивовижну вогняну кульку. Кулька була схожа на величезну краплину роси. Вона тремтіла, коливалася і ледь чутно бриніла. Так, як бринить бджола, що залізла у квітку і п є звідти нектар. Якусь хвилину ми стояли, пильно дивлячись одне на одного. Врешті хлопчик заговорив перший:

— Привіт, Олю. Не бійся — я Люм.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — злякано запитала я і відступила на крок назад.

— А я все про тебе знаю, — відповів незнайомець і весело усміхнувся.

Я ще більше злякалася, але тут мій вірний Гарбузик, який ніколи й близько не підпускав до себе чужих, раптом підстрибнув на місці, мов м’ячик, і кинувся лащитися до ніг незнайомого хлопчика. А той нахилився, щось прошепотів котові на вухо, і за мить Гарбузик уже біг кудись за будинок. Так, ніби цей хлопчик був його справжнім господарем.

Від обурення я навіть боятися перестала. Яке нахабство! Отак командувати чужим котом! Але Люм знову усміхнувся і спокійно сказав:

— Не дивуйся і не сердься. Просто мешканці нашої планети ро- зуміють мову всіх живих істот. І вони нас також розуміють. Навіть ця квітка.

Хлопчик підніс свою мінливу кульку до кульбаби, яка чомусь, незважаючи на дощ, розкрилася і світила своєю жовтою голівкою. І враз квітка відірвалася від землі, почала кружляти навколо Люма і задзвеніла веселою мелодією.

— Ось бачиш, ця кульбаба тебе добре знає. Її родина живе на вашому подвір’ї вже цілих тридцять три роки. Її прапрапрабабуся була добре знайома з твоєю мамою. Тоді, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і вміла розмовляти з квітами.

— Моя мама? — здивувалась я.

Мені важко було уявити, що моя вічно заклопотана мама колись була маленькою і навіть розуміла мову квітів.

— Так, а твій тато колись літав на нашу Пурпурову планету. Його ще й досі у нас пам’ятають.

— Тато? Та не може цього бути! Мій тато учений — професор Клим Чайка, і в жодні дива він не вірить. Каже, що все це дурниці.

— Невже?! — Люм тяжко зітхнув. — А мені казали, що я будь-коли можу звернутися до нього по допомогу. Щоправда, я забув, що люди дуже змінюються, коли виростають… Шкода, у мене була справа до твого тата.

І раптом я зрозуміла: все, що зі мною відбувається, — це і є справжня фантастична пригода, про яку я так мріяла. І мені це не сниться. Бо ось, щойно за комір мені впала велика дощова краплина, я аж підстрибнула від несподіванки.