Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 66
Олександр Гаврош
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
ЯК ПИНТЯ ЛИСТА ПИСАВ
Розбійникам довелося довгенько мандрувати підземним ходом. Юрові нашвидкуруч перев’язали плече, аби він не стік кров’ю. Через кілька кілометрів побратими у нічній пітьмі вибралися з лазу. Се була яма у корінні старого бука, добре закидана листям. Замок світився нагорі. З криків у лісі було зрозуміло, що за втікачами пущено погоню, яка прочісує усю місцину довкола. Тож не гаючи часу, побратими подалися до домовленого місця, де їх з конями чекали циган Мішко, Гатала та старий Доманич.
— Нарешті! — блиснув залізним зубом циган.
— Синку, що з тобою? — кинувся батько до гусара.
— Нічого, тату. Так, муха вкусила, — усміхнувся блідими устами той.
А вже через мить розбійнича ватага мчала на рисаках у напрямку Чорної полонини. Досить далеченько вони відскакали, коли поранений Юра заспівав старої опришківської пісні:
Пинтя, почувши такої сумної ноти, відразу скомандував:
— До найближчої корчми!
Розбійники розбудили переляканого Хаїма Фрідмана і наказали нести найкращої горілки.
Юру поклали на дубовий стіл, а в руки вклали зелену гранену пляшку. За кілька хвилин корчма тряслася від реготу опришківських горлянок. Виявляється, продираючись вузьким лазом, Митро Сливовиця обірвав свою мотузку з каменюками і помітив це лише зараз.
— То тепер, Митрику, ти вже святий! — сміявся Шпінька.
— Богоугодне діло зробив: славного Пинтю визволив! — додавав жару Графинчик.
— То що я тепер маю робити? — ніяковів Сливовиця, шморгаючи носом.
— Йти в монахи! — ударив його по плечу отаман.
І знову дружний регіт розлігся довкола Фрідманової корчми. Той зазирав одним оком у шпарину, розглядаючи се дивовижне товариство, озброєне до зубів і вимащене з голови до ніг глиною. І його великі кудлаті брови злітали аж на маківку від такої чудасії.
Підкріпившись бринзою та хлібом, випивши для підняття бойового духу чарку міцної сливовиці, розбійники скочили на коней, розрахувалися з корчмарем срібною монетою, і тільки їх і бачили.
А в Хусті лише й розмов, що про втечу Пинті. Бо де таке видано, де таке чувано, аби із замкової темниці втекти? Коли там мури кількаметрові, а війська стільки, що можна рік оборону тримати. Ще нікому се не вдавалося!
Видно, Пинтя справді славний, якщо таку штуку утнув!
На капітана Смоляка та коменданта Дюлу Кокоша важко й глянути. Так змарніли небораки. Навіть барон фон Ґутентаґ упав в депресію і щохвилини зітхав: “Майн лібе фройляйн! Якого тітька я заправся у сю глушину? Путь фона проклята!”
Аби хоч якось відомстити Пинті, вирішили спалити трьох босоркань — Зубаню, Глуханю та Сліпаню, про що оголосили на всіх розпуттях та в церквах.
