Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 3
Олександр Гаврош
Тож залишився він круглим сиротою, а позаяк мав самотню хресну матір (по-карпатськи — нанашку) Зубаню, то взяла вона хрещеника до себе.
Як-не-як, удвох воно веселіше. Недарма й люльку одну потягували.
А що ріс Пинтя недобрим, як гірка редька, то завжди був битий.
Каже йому Зубаня:
— Григоре, дитинко, ану, поки я до лісу по трави — позирай за обідом, аби не википів.
Лише за нанашкою хвіртка блисне, як Пинтя видереться на оборіг, випростає ноги та й шпцалку собі майструє. А далі на ній виграє, аж поки всі горщики не згорять.
Прийде втомлена Зубаня з лісу, а в хижі все аж чорно. Дим такий, як на пожежі.
— А дідько би тебе вхопив, малий нечестивцю! — біжить вона з тичкою за Григором. — Ба, що тепер будемо їсти? Хіба що тебе!
Та й цокотить хижо своїми зубами. А зубки в неї нівроку — як у коняки. Пинтя вихором летить із сіна, та все одно кілька разів дістане дрючком по плечах.
— Нанашко, не можна сироту бити! Будете гріх мати! — верещить він як недорізаний на всю долину.
— То ти так мені помагаєш? — лається Зубаня. — Так віддячуєш за мою доброту?
Ця історія повторюється щодня на різні лади. Якщо нанашка благає його чогось не чіпати, то він обов’язково туди залізе з головою, а якщо попросить щось зробити, то ані пальцем не кивне. Не дитина, а кара Божа!
Але якось воно було. І дні бігли за днями, місяці за місяцями, а там і рочки приспіли. Уже Пинтя й парубійком став. Нівроку на харчах нанашки відгодувався. Буде з нього хлоп на ціле село.
Якось прийшли в гості до Зубані дві її подружки з третього села — Глуханя і Сліпаня. Такі самі відьми-босоркані, як і вона. Тільки що зуби менші.
Замкнулися звечора в коморі та щось собі роблять, шепочуться тихо.
А Пинтя — не в тім’я битий, та ще й до всього цікавий — і собі хоче знати про відьмацьку раду.
Заліз на стріху, а звідти — на горище, відкрив ляду та й дивиться згори, що в коморі діється. Бачить: сидять три ворожки, щось у долівці копають. Вирили ямку і схилилися над нею.
Пинтя аж голову вистромив, аби ліпше роздивитися.
— Тихо! — каже Глуханя. — Щось нагорі скрипнуло!
— Тобі все щось дурне чується! — відказує Сліпаня. — Вуха треба мити!
— Не бурчи! — штовхнула її кулаком Глуханя. — Ліпше зернятка точно кидай у ямку!
— Ану цитьте, баби дурні! — зашипіла на них Зубаня. — А то мені дітвака збудите. Тоді нам життя не буде! Ви ще не знаєте мого хрещеника. Ой, морило би його, морило!
На такі слова Пинтя гордо заусміхався.
— Раз! Два! Три! — проказали босоркані разом і почали загрібати ямку.
— Кожній — по одній, — подивилася на своїх подруг Зубаня. — Ти три кинула? — запитала вона грізно Сліпаню.
— Не мели дурниць! — огризнулась та. — Ти ж знаєш, що я бачу, як орел!
— Я питаю тебе, Сліпаню, не чи ти добре бачиш, а чи вмієш рахувати до трьох?
Тут зареготала Глуханя.
Зі злості Сліпаня вхопила з печі горщик та й — трісь! — куму по голові.