Читать «Ордер на любов (збірник)» онлайн - страница 264

Та ось на поміст неквапливо піднявся дебелий кат – нарочито для такого випадку привезений з Лубен. Свого ката в Полтаві не було. Він поклав на поміст вербову колоду, а на колоду – сокиру з широким блискучим лезом. Люд на майдані хитнувся і завмер.

Горпину Чураїху тримали під руки жінки. Біле пасмо волосся вибивалося з-під чорної хустки і затуляло їй поміст. Та Горпина і так нічого не бачила. Дивилася поперед себе розплющеними очима, а бачити нічого не бачила. Як і не усвідомлювала того, що мало відбутися на майдані. Тільки іноді, ні до кого не звертаючись, питала:

– А Маруся прийде подивитися на це диво?

Удалині почувся тягучий, пронизливий скрип дерев'яних коліс.

Вчувши той скрип, люд заворушився, всі повернули голови.

– Везуть… Везуть… – почувся шепіт, і майдан принишк.

Лише Горпина кволо запитала жінок, котрі її підтримували під руки:

– Кого везуть? А Маруся подивиться на таке диво давнєє?

До помосту під'їхав віз, запряжений волами. Марусю Чурай звели з воза, він відразу ж, заскрипівши, покотився геть, а засуджену звели на поміст і поставили поруч з катом біля вербової колоди.

– «Лєта от народження Сина Божого тисяча шестьсот…» – почав суддя голосно зачитувати вирок.

Маруся дивилася поверх голів на рідну свою Полтаву, світ плив перед нею то повільно, то шалено, в якомусь запальному і незбагненному танку, і вона майже не чула те, що читав суддя. Іноді до її слуху долітали окремі уривки:

– «За відомом його милості пана полковника Полтавського… Пред нас, Кости Кублицького, суде полку Полтавського, Андрія Нещинського, отамана городового, Федора Суховія, войта, Петра Юревича, бурмистра, і многих задних персонах…»

Море голів перед Марусею хиталося і пливло. Аби встояти, дівчина міцніше вперлася босими ногами в поміст. Руки її в кайданах, і кайдани дрібно-дрібно дзвенять, ніби тихо скаржаться на щось…

– «…дівиця Марія, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордія Чурая з Полтави, року теперішнього загубила страх Божий, смертельний гріх учинила…»

Дванадцять років було Марусі, як батько примчав на гарячому коні до хатини, схопив її на руки, підняв до себе на коня, поцілував.

– Прощай, дочко! Рости щасливою та гарною. Несила більше терпіти лядське ярмо та Україну в горі лютім бачити. На Січ подамся, з козаками, дасть Бог, підемо Україні волю здобувати. А ти, дочко, рости вгору та пісні співай на здоровля. Хай усі знають, що Чураї при лихій годині не сиділи склавши руки: і воювали, і пісні складали!

І зник батько на гарячому коні.

Тільки тупіт копит ще довго відлунював понад Ворсклою.

Стривай… Здається, він і досі лунає. Маруся напружує слух і десь вдалині вчуває тупіт копит. То батько мчить у вічності.

– «…На лугах збирала коріння отруйного зілля-цикути, з поміччю злого духа отруїла Григорія, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка…»

Не дожив батько до волі, не повернувся у свою Полтаву з перемогою. Під Кумейками ляхи його підступно схопили, у Варшаві на майдані й голову йому відтяли…