Читать «Ордер на любов (збірник)» онлайн - страница 262
Валентин Л. Чемерис
– Ніхто.
– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?
– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.
– Що ж тебе примусило це вчинити?
Маруся й сама не знає що.
Уранці до Чураїв зайшла переполошена баба Ягаїха і прямо з порога, не переводячи подиху, заторохтіла:
– Чули, Горпино? Лихо яке, Гриць Бобренко нагло помер.
– Що ви кажете? – Горпина, охнувши, сіла на лаву. – Царство йому небесне… І від чого б це? Не хворів же… Здоровий та молодий… Свят-свят…
– Не хворів, – підтвердила Ягаїха. – І нате вам – руки склав. Уся Полтава тільки й говорить про це. Ніхто віри не йме. Від чого б це Гриць помер? Чи ж, бува, не наврочено йому?
– Марусю! – крикнула Горпина. – Ти чуєш, яке лихо. Гриць помер, царство йому небесне… Який він не був, а все ж шкода. Горе, горе. Та де ж ти, дочко? Гриць, кажу, помер…
У світлиці ніби хто впав.
Горпина і Ягаїха метнулись туди.
Маруся лежала посеред світлиці.
Удвох вклали її на ліжко, побризкали на лице водою.
– Вона, сердешна, мовби відчувала недобре, – жалілась Горпина. – Увесь вечір сама не своя була. До ранку очей не стулила. Поночі по хаті никала, я вже й не знала, що робити. Усе кудись поривалася. Наче божевільна. Лише перед світом у постіль вклала. А воно її серце недобру вість відчувало…
Маруся отямилась лише ополудень.
– То кажете, мамо, Гриць із сирою землею обвінчався?
Мати, як могла, втішала дочку.
– Бог забрав Гриця. Ні тобі, ні Ганні…
Маруся якось дивно на матір поглянула.
– Не Бог, мамо, Гриця забрав, а я…
– Свят, свят… – перехрестилась мати. – Що ти мелеш? Тебе огневиці трясуть… І очі в тебе несамовиті, огнем горять. Схаменися, дочко, то не ти сказала, а огневиці. Ось свяченою водою тебе побризкаю, огневиці й щезнуть.
– Не Бог, мамо, – уперто повторила дочка. – І свячена вода тут не зарадить. Я помстилася йому.
Хитаючись, звелась. Хапала руками за повітря. Мати її до лави підвела, всадовила.
– Схаменися, дочко, не бери гріха на душу.
– Уже взяла, мамо…
– Ти при своєму розумі?
– То йому гіркі мої сльози відлилися. То його зрадонька покарала. А я, окрадена і зганьблена, співати буду.
Косу на руках загойдала.
– Ой, люлі-люлі… Спи, моє дитятко… – Зареготала, схопилась, забігала по хаті, щось хапала, кидала, бурмотіла: – Ото щоб знав. Як мене дурити, як моє щастя викрадати. Щоб двох не кохав, а одній вірний був. Бо з коханням не жартують…
– Щось мені не співається, – казала по хвилі. – І Гриця вже немає. А хіба я можу без Гриця жити? Учора у мене була злість на Гриця-зрадливця, а сьогодні вже й немає… Мамо, ви не бачили, де поділася моя злість? Ой хутчіше мою злість знайдіте, бо я знову Гриця кохаю… Зрадливого, отруєного… Ой дайте мені зілля, щоб його пошвидше забути… На віки вічні… Зіллячка мені дайте.
