Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 113

– Так-то лучше, – старшина крекнув, потім видобув з-за обшлага рукава складеного у декілька разів папірця, розгорнув, подивився спочатку на папір, потім на гетьманича, задоволено мугикнув і наказав, коротко кивнувши:

– Взять его!

– Москалики, людоньки, що ж це ви робите?! То ж звичайнісінький прочанин!.. – у розпачі вигукнув отець Гаврило, проте Григорій заперечив:

– Облиште, отче! Ви нічого про мене не знаєте, вважаєте мене звичайним мандрівником, а вони нехай роблять те, що роблять.

Батюшка на мить зніяковів, проте цієї крихітної паузи вистачило, щоби він зрозумів: гетьманич намагається вигородити його. Григорій не дав священику оговтатися й мовив:

– Що ж, ходімо! Я готовий.

Бранцю надійно зв'язали руки, потім усі вийшли на двір, де на них очікував критий візок, запряжений парою коней. На ходу гетьманич встиг помітити, що старший московит тримав у руці доволі точну копію одного з ескізів до парадного портрета месьє Григора Орлі, зроблених особисто Жаном Оноре Фрагонаром. Лише одну-єдину деталь хтось додав до малюнка: на лівій частині обличчя були додані ріденька борідка та вусик – зовсім як у нахабного татарина Ахмедки, який вирішив цього літа поторгувати родзинками…

«А навчилися-таки працювати москалі, трясця їх матері!» – подумав Григорій, сідаючи у візочок. Старшина примостився попереду поруч з візником, ще один солдат – позаду, інші пішли за возиком пішки.

Їхали цілий день. Під вечір отаборилися обабіч битого шляху просто посеред степу, запалили вогнище, зварили кандьор, поїли, виставили вартового, приготувалися до ночівлі.

Бранця теж нагодували. Хоча їсти зв'язаними руками було доволі незручно, Григорій сяк-так впорався. Все було йому байдуже. Геть усе – аж до його нинішнього становища включно.

Звісно, настільки безглуздо, по-дурному втрапити у пастку!.. До якої сам же й кинувся: ото треба було податися за тією клятою церковною випискою!!! Хіба не прожив би він без французького дворянства?! Обходився ж без того раніше! Тепер от має халепу…

Та навіть не це було найгіршим. Слова отця Гаврила про те, що і він сам, і його шляхетний батько, гетьман у вигнанні Пилип Орлик, і всі козаки-вигнанці сприймаються співвітчизниками як жива (поки що жива!..) легенда, що дедалі більше набирає обрисів примари, тоді як окупанти-московити натомість стають дедалі реальнішими, а отже, ріднішими (так!., саме так!..) – оце відчуття і позбавляло Григорія найменшого бажання опиратися.

До того ж, у пам'яті спливли торішні переговори у Стамбулі. «Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня шабель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа», – глузував тоді Ваган-паша. І здається, він таки мав рацію, хоч як би Григорій заперечував очевидне.

А якщо навіть самі емігранти не вірять у скору свою перемогу?.. Якщо все так і є – який сенс у подальшій боротьбі?! Примара ніколи не переможе реального ворога. Краще вже стирчати на палі або тіпатися на гаку, заведеному під ребро… або згнити живцем у сирих петербурзьких казематах чи замерзнути на смерть у сибірських снігах…