Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 112
Тимур Литовченко
Батюшка лише розгублено руками розвів:
– Красива казка на мить втілилася у реальність – ну то й що з того?! Завтра ти полишиш мій скромний будиночок, підеш звідси назавжди… Підеш, так?
Григорій кивнув.
– Отож-бо! Ти підеш – і знов перетворишся на красиву легенду.
– Себто гетьманич, якого ви колись охрестили, – то є привид?! Мара?!
– Якщо хочеш, можна вважати і так.
– А московити?!
– А московити, синку, нікуди не подінуться. Ці круки давно вже угніздилися тут, на нашій землі, і нехай це хитрі підступні здирники, та нам же з ними й надалі треба якось жити…
– Себто вам краще повірити москалевим побрехенькам, ніж сподіватися на нашу спільну перемогу?! І запорожцям краще відслужити панахиду за живим ще гетьманом Пилипом Орликом, ніж дочекатися його повернення з далеких земель?! Чи вірно я зрозумів вас, отче?..
– Можу лише повторити сказане: так воно і є, синку! Полишивши рідну Украйну, ви відлучилися від неї. Ти он навіть віру змінив.
– Але ж!..
– Я не засуджую тебе, синку, – боронь Боже! І нікого не засуджую загалом. Просто зрозумій вірно: ніхто тут, в Украйні, вже не вірить в успіх вашої боротьби.
– «Вашої» – чи «нашої»?!
У голосі Григорія несподівано брязнули металеві нотки. Проте отець Гаврило відповідав тихо й зажурено, як і раніше:
– Все ж таки це ваша боротьба, синку. Бо ми тут уже змирилися – чого гріха таїти!..
– А як же Батурин?!
– Тобто?..
– Навіщо вам, отче, сидіти тут, у цьому вбогому селищі, відправляти служби у манюсінькій церковці? Навіщо все це?! На що у такому разі сподіваєтеся ви?!
– Та ніяк не на козацьке повстання, – знизав плечима батюшка.
– На що ж тоді?
– Надія помирає останньою, синку. Тим паче – надія на диво Боже. Бо все перебуває у могутній руці Його. Ось завітав же ти до мене у гості, потішив старого перед смертю…
– Ви хочете сказати, що примара на мить одягнулася у тілесну оболонку раба Божого Петра-Григорія Орлика?
Священик сумовито всміхнувся й ледь помітно кивнув. Від того на душі зробилося настільки паскудно, що будь-яке бажання продовжувати бесіду зникло. Посиділи ще трохи, гетьманич допив кухоль слив'янки, на тому й полягали спати.
Прокинулися на світанку від одночасного шаленого калатання у віконниці та двері. Григорій одразу зрозумів, що це означає… проте вчорашня застільна бесіда настільки пригнітила його, що вживати будь-яких заходів для порятунку власної шкури вже не хотілося.
Справді, навіщо рятуватися, якщо він – усього лише втілена на єдину мить примара і красива легенда?! Най би все скінчилося, і офіцер з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» Григор Орлі справді перетворився б на красиву легенду… з доволі безславним фіналом, щоправда! Але то вже байдуже: нехай буде, як буде. На все воля Божа – таки має рацію отець Гаврило.
Тож Григорій почав неквапом озуватися, між тим у хату вихором увірвалося шестеро вояків-московитів. Зневажливо відштовхнувши наполоханого батюшку, старший кинув різко:
– Нука-сь ставни откройте – не видать же ни зги!
Двоє солдатів кинулися на вулицю, і за деякий час хата сповнилася тьмяним вранішнім світлом.