Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 114

Так – нехай легенда помре…

А у який спосіб це відбуватиметься – та яка, зрештою, різниця?!

Смерть огидна у будь-якому випадку, а от перемога!..

Так, перемога козаків, тріумф його батька – саме це і є примарна химера. Нехай же сонце, що сходить високо над Московщиною, остаточно висушить її!

Очевидно, так тому і судилося бути…

На тому неборака й задрімав.

* * *

– Е-е-ей!..

Гетьманич прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.

– Ей, прокиньтеся!..

Григорій смикнувся, проте до його вуст одразу ж притиснулася долоня, і невідомий видихнув над самісіньким вухом:

– Тш-ш-ш-ш!.. Анічичирк!..

Наступної миті легесенько рипнуло залізо, що різало мотузку, і Григорій з полегшенням відчув, що його руки нарешті звільнилися від пут.

– Тікайте.

Ряднина шатра була трохи відхилена, і у мерехтливому сяйві майже згаслого вогнища гетьманич побачив, що над ним схилився… молоденький візник! Он воно як, виявляється!..

– Тікайте мерщій! – прошепотів занепокоєний парубок, побачивши, що звільнений бранець, здається, зовсім не поспішає.

Григорій визирнув з-під шатра, оцінив ситуацію. Геть усі конвоїри зі старшиною включно розтягнулися довкола вогнища і спали. Сидячи давав хропака і вартовий. Не спали лише вони удвох – гетьманич і візник. Здається, все склалося на його користь: безкраї простори нічного степу до його послуг…

Проте Григорій не звик діяти наосліп, не з'ясувавши достеменно ситуацію. До того ж, раптом це – чергова пастка…

Тому він жестами наказав візникові закрити вхід до шатра, посунутися якнайближче і прошепотів:

– Навіщо тобі така халепа, парубче?

– Бо хочу звільнити вас, невже незрозуміло?!

Так, дурне запитання – надто очевидна й відповідь. Треба позбавитися нав'язливих думок…

Гетьманич щосили потер скроні й мовив:

– За те, що ти звільнив мене, москалики з тебе шкуру спустять, хіба не розумієш того?

– Розумію, ну то й що?!

– Навіщо тобі ризикувати заради мене?

– Бо хочу, щоб ви втекли й дісталися туди, куди мали дістатися!

– Куди це, цікаво б дізнатися?

– На Запорозьку Січ, куди ж іще!..

Це було сказано настільки палко і щиро, що Григорій мимоволі розгубився. Цікаво, дуже цікаво…

– А що, парубче, невже московити перехоплюють усіх, хто прямує на Січ?

– Ні, не всіх, звісно. Бо я й сам хотів би туди потрапити.

О-о-о, це ще цікавіше!..

– Кого ж тоді перехоплюють?

– Тільки небезпечних бунтарів, які підбурюватимуть запорожців до повстання.

– То я і є небезпечний бунтар?..

– Природно!

– Це ти від москалів дізнався?

– Та ні, сам допетрав… Їхній старшина просто показав солдатикам ваш портрет і гримнув: мовляв, очей з вас не спускати, бо лихо буде!

– Тільки й того!..

– А хіба ж замало?..

Григорій не відповів, оцінюючи почуте. Якщо старшина москалів знає не більше, ніж повідомив солдатикам, то це… майже нічого! А отже…

Зрозумівши його мовчання якось по-своєму, парубок вирішив підкріпити свої розумування наступним чином:

– Якби ви не були небезпечним бунтівником, вас не розшукував би сам пан комендант.

– Який ще комендант?

– Пан генерал Кейт.

– Що-о-о?! Генерал Джеймс Кейт?!

– Так, він.

– Отже, ми до Кейта їдемо?