Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 115

– Природно.

Якби не побоювання перебудити весь табір, Григорій би просто розреготався! Щиро, весело й гучно!

Кейт!.. Генерал Джеймс Кейт!..

Для нього (причому саме для нього і йому подібних!..) гетьманич мав аж надто вагомий аргумент, крити який не було чим. Варто лише продемонструвати Кейту та йому подібним один-єдиний предмет, схований у потаємній кишеньці на паску, і грізний пан комендант не тільки не зазіхатиме на життя і свободу Григорія Орлика, але й забезпечить безперешкодний проїзд до кордону. Навіть ліпше, ніж московитський кухар із Сорочинського ярмарку…

«Господи, Боже Всесильний, щиро дякую Тобі, що не дозволив рабу Твоєму Григорію казати і вчиняти зайве протягом минулого дня! І що дав мені бути тихим і сумирним», – подумав бранець. А вголос лише ліниво мовив:

– Ну, що ж, парубче… Якщо мене везуть до пана коменданта, то нехай везуть.

– Тобто?!

– Нехай буде, як буде.

– А-а-а…

– Не хвилюйся за мене, парубче, все гаразд. Я у повній безпеці.

– Ви певні?

– Більш того, про мою повну безпеку подбає особисто пан комендант. Отже, все і справді гаразд.

– А може, вам все ж таки краще утекти, доки не пізно?

– Щоб москалики погналися за мною, немовби хорти за зайцем?! Е-е-ет, таке вигадаєш!

– Але все ж таки…

– Хлопче, не заперечуй, будь ласка: ти і без того зробив для мого порятунку усе можливе, а далі… Далі побачиш уранці – обіцяю!

– А як же Січ?!

– Січ?..

Григорій спробував пильніше придивитися до візника, проте марно: заважала майже суцільна темрява під шатром.

– Що знаєш ти про Запорозьку Січ і козаків такого, що постійно заводиш мову про те? – замислено пробурмотів гетьманич.

– Дещо більше, ніж ви уявляєте.

Настільки зухвалої відповіді годі було й очікувати від прислужника московитів… нехай він і наважився звільнити полоненого бунтівника! Мабуть, парубок і сам зрозумів це, оскільки поквапився пояснити:

– Ви не дивіться на моє нинішнє становище. Адже насправді я не селюк… просто так склалося, що втік з дому. Бо до того часу…

– А чому втік?

– Матуся померла, а жити з мачухою… Ні-ні, краще вже безбатченком поневірятися, ніж її примхи терпіти.

– Мати померла, кажеш?

Григорій сумно зітхнув, адже сам нещодавно пережив аналогічну втрату. Візник же вів далі:

– От від покійної матусі я й почув про козаків чимало.

– Від матері? – гетьманич мимоволі здивувався. А від подальших пояснень у нього волосся стало дибки:

– Від неї, так – адже матуся зі своїм батьком… з моїм дідусем Семеном, тобто, декілька років жили на еміграції у Бендерах, а потім у Швеції – аж у самому Стокгольмі.

Покійна матір парубка, який за віком цілком годиться йому в сини!.. Жінка, яка разом з батьком Семеном декілька років жила на еміграції спочатку в Бендерах, потім у Стокгольмі!..

Невже вона?!

Господи Боже, на все воля Твоя!..

– А-а-а… як її звали? – нарешті вичавив із себе Григорій.

– Софією.

– А-а-а…

– А діда – Семеном Півтораком, – мовив парубок. – Він теж помер.

Бідолашний гетьманич щосили зціпив зуби і навіть подих затамував, аби жодним звуком не виказати власних почуттів.

– А ви що, знали їх?..