Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 111

– Господи, Боже святий, на все воля Твоя!..

Та нарешті розповідь завершилася. І тут Григорій не втримався від розгублених запитань щодо дивних слів і незрозумілої поведінки старшини та запорозьких козаків. Старенький батюшка лише зітхнув:

– А що ж саме тобі незрозуміло, синку?

– Як це – «що саме»?! – обурився гетьманич. – Як це – «що саме»?! Козаки настільки легко повірили у смерть мого шляхетного батька, що це не просто дивно, а якось підозріло чи… Ні-ні, отче, просто не знаю, як іще можу висловитися щодо подібної легковірності!.. Якщо не сказати… легковажності!..

– А як же ж не повірити, якщо ви – це красива давня легенда, а кляті московити є напрочуд близькими й реальними?!

– Тобто?! – Григорій аж підскочив від несподіванки, так що ледь не перекинув стола.

– Не ображайся, синку, будь ласка! Я ж не для того сказав це, щоби…

– Що означають ваші слова, отче?!

– Не забувай, синку, що від часу Полтавської битви та вашої втечі у володіння султана минуло вже чверть століття. За цей час встигло народитися, підрости та змужніти багацько козаків, які не бачили усього того, а лише чули.

– Але ж я пам'ятаю все, що відбувалося!..

– І навіть саму битву? – отець Гаврило хитро примружився.

– Ні, звісно, що ні… Я ж в обозі був разом з матусею, братом Михайликом і сестрами, – гетьманич трохи зніяковів. – Проте чудово пам'ятаю безупинні перегони через Дике поле після поразки, переправу…

– Отож-бо! А інші й того не бачили.

– Але ж воно було, було!..

– Так, твоя правда, синку. Проте сталося це не на їхній пам'яті, а отже – немовби в якомусь іншому житті.

– Ви ще скажіть, що було то в іншій Украйні!.. – Григорій зневажливо скривився.

– Можна і так сказати, синку, маєш рацію.

– Що-о-о?!

– Так-так, відбувалося все те в іншій Украйні – у ще вільній країні, якій тільки-тільки накинули зашморг на шию. А тепер уже нещасна наша батьківщина гойдається на шибениці, на ногах і плечах у неї повисли кати, щоб швидше шийні хребці зламати…

– Себто ви хочете сказати… – гетьманич ще трохи подумав, перш ніж вимовити: – Ви хочете сказати, що нинішня Украйна вже зовсім не та, що колись?!

– Так, синку, воістину так… хоч як боляче говорити подібне. Та сама колишня Украйна вже померла. Вас усіх, хто став малесенькими трісочками тієї померлої держави, лихі буревії повимітали в інші землі. А тим, хто залишився тут…

Отець Гаврило знов тяжко зітхнув.

– А тим, хто залишився, – як же їм не повірити, що чергова маленька трісочка з купи таких самих трісочок згоріла, пішла попелом по вітру… приміром, як-от славетне місто Батурин?!

– Але ж ми зараз саме тут, у Батурині!..

– Синку, синку! Ти ж і сам бачиш, що нині це жалюгідне селище, а не колишня пишна гетьманська столиця.

– Більш того, я, гетьманич Григорій Орлик, сиджу оце поруч із священнослужителем, який охрестив мене…

– Уяви, синку, я й досі не вірю власним очам, що переді мною – гетьманич Григорій Орлик власною персоною! Як же інші повірять?!

– Ви ж читали листа, писаного ніжинським полковником!..