Читать «Останній шаман» онлайн - страница 94

Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу «Стерти». Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж… Колонка «Українські химери» — він це розумів — для когось стане простою пробою пера, а для нього — випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому — і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним…) А ця заяложена щуряча тема… Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера.

Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети «Речовий доказ», який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим «хрясь» врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже — і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?..

Молодий журналіст так і сидів би з замріяним виразом обличчя ще довго, якби не відчув незрозумілу тривогу. Він дослухався до себе. Ні, неспокій народився не у власному Юрасиковому тілі, а проникав ззовні. І цей неспокій був пов’язаний із якимсь спогадом. Зараз, зараз, хвилиночку… Я згадаю… Юрась Булочка зосередився і нарешті збагнув, що схвилювало його.

Треба зауважити, що стіл його стояв не тільки на проході, а ще й ближче всіх до столу самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича. І от тепер Юрасик краєм вуха підсвідомо слухав, про що перемовляється Вальтер Тадейович із телефонним невідомим, міцно притиснувши трубку до вуха й боком повернувшись до підлеглих. Насторожило юного журналіста знайоме ім’я: «Святослав Пилипович Шапка». Юрась прислухався.

— Угу, угу, — кивав трубці Вальтер Тадейович. — Так-таки й утекли? Що? Не може бути! А ви, отже, проведіть внутрішнє розслідування, бо то їх хтось випустив… — Вальтер Тадейович полюбляв роздавати поради. — Угу, просто характерники якісь! Ні слідів, ґрати цілі, двері цілі… Байки, ясне діло! — різко відкинувсь у кріслі редактор і трошки послухав, не перебиваючи. — О, а це щось цікавеньке! Як, ви кажете, звати? Чекайте, я запишу… Так… Олександр Остапович Варченко… Як? Ага, Шкварченко! Записав, бардзо дзенькуєнь. Ну, будуть новини, дзвоніть. Так, так, як зрозумів. Будьмо! — поклав він трубку й одразу повернувся до Юрасикового столу, вишукуючи щось за його спиною: — Ліночко!