Читать «Останній шаман» онлайн - страница 95

— Так, шефе! — почувся бадьорий голос. Ліна вистрибнула з-за столу й за мить опинилася перед редактором. Приголомшило Юрася Булочку те, що на ній дивним чином опинилася чорна шкірянка, яка до того висіла в шафі коло протилежної стіни, а в руках — побита часом сумка. Ліна була в повній бойовій готовності десь бігти й ловити кримінальні сюжети для рідного видання.

— Ліночко, — почав Вальтер Тадейович стишеним голосом, оком чомусь просвердлюючи Юрасика. Той засовався невпевнено. — Пам’ятаєш іще районне містечко Рябокінь?

Ліна зворушено всміхнулася. — Атож!

— Є новини… — Вальтер Тадейович зробив двома руками закличний жест, ніби хотів одночасно обійняти Юрася й Ліну. Вони наблизилися. Редактор заговорив тихо, щоб не почув ніхто з редакції, а що голос мав громовитий, то окремі слова таки пробилися крізь товщу гамору, який перекочувався кімнатою. Непосвячений навряд чи здогадався б, про що мова, бо виглядала розповідь так: «Шкварченко… не знаю… приїхав… звістку… до того сина… з тюрми… ґрати… Шкварченко… знайшли в готелі… в короткі новини… свідки… вистане на матеріал… треба їхати…»

Крізь Лінину смагляву шкіру проступив легкий рум’янець. Що казати про Юрасика, який із перших слів начальника взявся червоними гарячковими плямами! Все було надзвичайно ясно й просто: двоє небезпечних злочинців утікають із ка-пе-зе, і їхня втеча загадковим чином збігається зі смертю приїжджого старого! А отже, а отже… Юрась Булочка у голові окреслював план захоплення ворога на місці злочину, якось випустивши з виду, що злочин, якщо і мав місце, то не сьогодні, і навіть не вчора, а позавчора, тож тепер — шукай вітру в полі…

— Ми їдемо! — зірвався з місця Юрасик. Ліна на згоду кивнула, ховаючи очі. Якби юний журналіст у цей момент глянув їй в обличчя й помітив цей соромливо відведений погляд, о, він би тричі подумав, перш ніж летіти на злам голови в районну діру під назвою Рябокінь!.. Із містечком Ліну таки дещо пов’язувало.

Але Юрась нічого не зауважив. Уже за двадцять секунд він опинився на подвір’ї — у маленькому охайному дворі, з усіх боків затисненому старими цегляними будинками, виїхати з якого можна було, тільки добре поблукавши, бо один двір переливався в другий, другий в третій, і кінця-краю їм не було.

Юрасик відімкнув дверцята старої «копійки», що нею невимовно пишався: це була перша в його житті машина! Він часом уявляв собі, як років у тридцять п’ять, влізаючи до салону низькорослого, але прудкого «ягуару», він зі щемом у грудях згадуватиме свою першу «копійку», яка зараз сумно дивиться на нього круглими старечими очима… Юрась Булочка висмикнув із-під сидіння ганчірку, протер бічні дзеркала, що робили машину схожою на клаповухого мопса, і ґречно відчинив двері з боку пасажира.