Читать «Останній шаман» онлайн - страница 92

Наталя Тисовська

Півхати, що колись належали Орестовому батьку Святославу Пилиповичу, являли собою дивної форми помешкання: зразу з порогу гість потряпляв на кухню, з неї — у вузький коридор із двома поворотами, який закінчувався дверима до єдиної кімнати. З кухні ж був вхід у ванну, яка сиротою ліпилася до великої хати й опалювалася взимку старезним калорифером.

Орест оббіг очима кухню, погрюкав дверима шафок, шукаючи якоїсь скриньки, що під неї пасував би хитрий ключик, і зайшов у спочивальню. За ним потрюхав Хованець.

Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом — малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.

Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські — чи зеківські — сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них — такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.

Мічилла, шаман… — подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище «я» і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, — приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, — як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?..

Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно.

Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.

* * *

У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий — молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий — старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.

Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали… ви не повірите! — Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.