Читать «Останній шаман» онлайн - страница 91

Старий чоловік на світлині, не змигнувши, дивився на ключик і мовчав. Жінка теж позирала на ключик, і в очах її застигло збентеження. Пес, якому набридла мовчазна задумлива трійця, підняв важке тіло й побрів за межі цвинтаря — туди, де вже починався ліс, щось довго там винюхував і нарешті відмітився на одному з дерев. Його господар похитав головою, але що ніхто цього не помітив, теж зробив вигляд, що нічого не бачить.

Орест нарешті підвівся з огорожі й поправив вінки. У старій частині цвинтаря майнула тінь, він краєм ока помітив згорблену постать, яка також поралася коло якоїсь могили. Орестові здалося, що незнайомець кинув на нього кілька скрадливих поглядів, і Орест декілька секунд спостерігав за чоловіком, але той, повернутий спиною, старанно вимітав короткою мітлою мармурову чорну плиту, не звертаючи уваги ні на великого пса, ні на його господаря. Орест стенув плечима й рушив поміж могил до посипаної шутером доріжки, яка вела геть з цвинтаря.

Хованцеві не сподобалося недбальство господаря, і він подав голос, а тоді взяв у зуби блискучий ключик, забутий хазяїном. Ключик зник у великій пащеці, аж Орест на частку секунди злякався, чи пес часом не проковтнув його, але ні: пес виплюнув ключик просто господарю під ноги. Орест винувато всміхнувся й, підбираючи ключ, успів поплескати пса по голові. Перевальцем, упевнений у своїй вищості, Хованець наблизився до воріт, які відділяли терен живих від терену мертвих, і штовхнув їх великою лобатою головою.

Горбатий незнайомець у старій частині цвинтаря відклав мітлу вбік і провів довгим поглядом чорнявого чоловіка і великого чорного собаку.

* * *

Давно не палена хата дихнула в обличчя вогкістю й нежилим — неживим — запахом. По кутках півколами влягався пил, на підвіконні заснуло вічним сном кілька ранніх мух, а в кухні з крану крапала вода, лишаючи жовту доріжку на мийці. Орест скрутив руркою довгу газету, запалив газ у брунатній кахляній грубці, сів на низький ослінчик, замилувавшись на вогонь, і нарешті відчув полегшення. Хата наповнювалася теплом і життям.

Орест зважив на долоні сірий блискучий ключик. Майже невагомий кусник металу був теплим на дотик і наче оповитим чудним магнітним полем. Але ж легенький який! Ключик мав двосічну довгасту борідку — таких Орестові ще не доводилося бачити. З одного боку хтось голкою видряпав літеру, схожу чи то на «м», чи то на «н», але з часом вона затерлась і тепер не надавалася до прочитання. Орест крутив ключик і так, і сяк, навіть став під лампу, щоб краще роздивитися, але не зміг вирішити, чи літера з латинки, чи з кирилиці. Ліва паличка — задовга, решта — якесь незрозуміле… може, просто рука зісковзнула, коли робила рисунок?