Читать «Останній шаман» онлайн - страница 90

Молодий повногубий міліціянт без вагань всівся на дивані, захопивши законне Хованцеве місце, й примостив на колінах течку, з якої витягнув сірий бланк і просту кулькову ручку. Він не стільки розпитував Ореста, скільки списував свій бланк стандартними фразами, які вимагає звичайна процедура, а потім, не для протоколу, спитав: ви все мені сказали? Орест відвів очі. Доки він не знайшов замок, до якого пасує маленький блискучий ключик, у нього язик не повертався розповісти про цей нежданий дарунок мертвого й давно похованого батька. Гаразд, — легко погодився міліціянт на Орестову мовчанку, — можливо, нам ще доведеться вас викликати, хоча це скорше формальність. На все добре.

Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин.

Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я і зараз намагалася перелетіти через паркан, бо година була вже пізня й сонна.

— Псика, — сказав Орест неголосно.

— Гав, — підтакнув йому Хованець.

Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля — й урешті-решт опинилася по той бік паркану.

Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки.

* * *

Бруньки набубнявіли й готові були вистрілити пагонами. Чорні покручені руки старого виноградного куща обплели капличку. Крізь голе віття просвічувалися маленькі віконця, а всередині — ікони в рушниках. Від каплички на два боки тягнувся цвинтар — ліворуч стара частина, з масивними плитами, важкими хрестами, великими гробівцями, а праворуч вище — нова, де більшість могил являла собою ще земляні пагорби з простими дерев’яними хрестами в обрамленні потріпаних вітрами і снігом вінків.

З правого краю один біля одного випиналися з землі два горбки з однаковими хрестами. На першому, на перетині рубанок, прикріплена була жіноча світлина, на другому — чоловіча. Мати, батько. Чи хто навмисне так вибирав знімки, чи то сталося за іронією долі, але обличчя на портретах були обернені одне до одного.

Навпроти свіжих горбків, на низькій хисткій огорожі іншої могили, сидів чорнявий парубок. Коло його ноги влігся на вогку землю чорний великий пес і поводив сумними очима з трикутними повіками. Пес час від часу зітхав і озирався на шурхотіння й шепоти цвинтаря.

Парубок приніс дві гілки однакових квітів — червоних, лапатих, штучних — і втикнув їх просто в землю перед кожним із горбків. Свічки в скляних ліхтарях вигоріли майже до кінця, а що не вигоріло, припало порохом, тож парубок і не пробував їх запалити. Натомість він дістав із кишені маленький сірий ключик і поклав його поруч із однією зі свічок, наче приніс покійнику який важливий дарунок.