Читать «Останній шаман» онлайн - страница 154

І тільки після цього нявка зважилася поглянути вгору. На гарбі, тримаючи віжки в покручених пальцях, сидів щезник. Розтуливши рот, маленька лісова мешканка втупилась у страшне обличчя того, чиє ім’я лісові її подруги бодай уголос боялися вимовляти. Це обличчя розпливалось перед нявчиним зором, вона ніяк не могла вхопити його рис, тільки бачила вигин жилавої шиї, патли сивого волосся, горб на спині, що випинався з-під ясно-червоної китайки.

…А десь там хованець шкандибає до гарби; двоє міліціянтів, підтримуючи один одного, гамселять кулаками у вікна першого поверху відділка, пасуть очима втікача, щоб за мить бігти йому навздогін. Навіть цікаво, як швидко передсвятковий настрій злетить із сонного відділка, щойно звістка про втечу небезпечного злочинця перетне поріг, — але захекана нявка не встигла додумати цю думку до кінця…

Опир, ніби він тільки того й чекав, заскочив на гарбу позаду щезника. Підніс великі долоні до обличчя. Нявка не зразу зметикувала, що він збирається робити, але наступної миті опир клацнув зубами — і наручники злетіли з зап’ясть. Відкинув залізяччя, і воно впало з гарби, вдаривши лісову мешканку по коліну.

Хованець дочалапав до гарби й важко навалився на її край.

Опир махнув кулачиськом, поціливши хованцеві в червоне око. Сонце посунуло за обрій швидше, швидше, от-от закотиться, щезне назавжди… Та чорне кудлате створіння чіпко трималося за борт обома руками й устояло на ногах, тільки голова сіпнулася назад.

Нявка скулилася на землі.

— Вйо! — крикнув щезник і ляснув коня віжками по лискучому заду…

Нявка й сама не відала, як це сталося. Її мовби щось підкинуло в повітря, і вона повисла на чорному кінському хвості. Шорстка шерсть колола долоньки. Кінь затанцював, і гарба погрозливо хитнулася.

Сонце провалилося за небокрай.

…Нявка вже не могла того бачити, та міліціянтам нарешті вдалося розбуркати відділок. У дверях з’явився спершу черговий, далі ще кількоро людей. Двоє побитих із «бобика», один — з кривавими патьоками на обличчі, другий — безладно розмахуючи ні до чого не придатним пістолетом, відчайдушно жестикулювали й тицяли пальцями туди, де щойно за деревами зник силует втікача.

Побратими ж постраждалих повелися вкрай необдумано. Замість того, щоб, покинувши всі нагальні справи, рвонути навздогін утікачеві, один уклав закривавленого товариша на землю, махнув комусь у проріз дверей рукою — певно, щоб викликали «швидку», витягнув із кишені хусточку й почав обтирати кров і юшку з обличчя. У вечірній півтемряві кров була зовсім чорною.

Інший розпитував дядька з пістолетом, і коли шофер нарешті заліз до кабіни «бобика», а слідком за ним — ще троє, утікач мав змогу опинитися ой далеко! — якби…

Якби нявка не повисла всією вагою свого манюнього тіла на кінському хвості, боязко косуючи на гарбу у себе за спиною.

Щезник всерйоз розсердився. Тримаючи віжки лівою рукою, він помалу почав піднімати вузлуватий палець правої, і коли той націлився нявці в спину, вона хребтом відчула холодний струмінь повітря. Вухо її мов відкрилося, стало напрочуд чутливим до довколишніх звуків, чекало, що ось-ось здалеку прилине переможна пісня порятунку, а натомість у вушну раковину змієм поповзло замовляння-закляття.