Читать «Останній шаман» онлайн - страница 153

Міліціянт відчув полегкість у плечі. Поглянув на власну долоню, побачив дивні глибокі подряпини, перевів погляд на затриманого — і нарешті зметикував: допіру сталося неймовірне. Роззявивши рота, міліціянт дивився, як щойно здоровий, міцний і напрочуд злий злочинець качається по землі, тримаючись за бік. Либонь, у СІЗО затриманих підгодовують щурячою отрутою — з профілактичною метою, так би мовити, і тому вони часом раптово хворіють на шлунок…

Якщо офіційна особа могла приписати несподівану хворість в’язня незбагненному, але щасливому випадку, опир чудово бачив, хто саме спричинився до того страшного удару в бік. Перш ніж утікати, він обернувся до хованця й пнув його ногою у тяжкому черевикові. Хованець перекинувся в повітрі через голову й гепнувся на асфальт. Пронизливий біль у підвернутій руці забив памороки.

Міліціянт урешті висмикнув із кобури пістолет, наставив його на втікача й на всю сонну вуличку виснув:

— Стій, стрілятиму!

Перевів пістолет вище, цілячи у вікна другого поверху й, либонь, злостиво уявляючи, якого галасу наробить постріл у готовому до свята відділку. Натиснув на спуск.

Пістолет не вистрілив.

Здивований дядько у синьому строї, який у цю мить навдивовижу нагадував тисячі огрядних дядьків, що так само зачудовано застигали біля несправних тракторів, комп’ютерів, косарок, джипів, кип’ятильників, літаків, стис залізяку двома руками і щосили натиснув на гачок ще раз. Знов осічка. Він недовірливо зиркнув на зброю. Такого не бувало за всі ті двадцять з хвостиком років, що він прослужив ув органах! Міліціянт натиснув на спуск утретє, почув сухе клацання. Фортуна сьогодні повіялася до більш везучих.

Опир гайнув через двір.

І лишень тоді нявка вийшла з заціпеніння. Вона підскочила з лавки, кинулася втікачеві навперейми, готова була снопом звалитися йому під ноги, вчепитися зубами й кігтями, тільки б затримати велетня хоч би ще на хвилинку, хоч би ще на мить… Та повинні ж ті ідіоти у відділку нарешті прокинутись і помітити, що за чортівня коїться в них під носом!

Нявка бігла вздовж присмеркової вулиці; краєм ока бачила вона, як хованець незграбно підводиться з землі, як хитається і кривиться болісно, як чимчикує опиреві навздогін, розгойдуючи великою кошлатою головою. Нявка шпарила щодуху — не ганяла так уже бозна-скільки часу, взагалі не знала, що здатна так стрімко гасати. Не ловила повітря ротом — здавалося, повітря саме влітає в неї крізь усі шпарини, крізь усі пори на прозорому тілі. Вона неслася опиреві навздогін з однією лишень думкою: встигнути!

Налетівши знагла на перепону, нявка втратила рівновагу й бемкнулася на землю. Вухо запізніло вловило рипучий звук, мов по дорозі тяглася стара гарба. Жовтоока лісова мешканка піднесла голову й побачила перед собою велике дерев’яне колесо з залізним іржавим ободом, із віялом заляпаних брудом шпиць, а над цим — розсохлий борт гарби, над яким нависала солома.

Нявка перевела погляд праворуч і зауважила спершу велике кінське копито, потім струнку чорну ногу, а далі — ще чорнішу, аж синювату мітлу розкуйовдженого хвоста. Кінь роздратовано бив хвостом і косував оком на прозору істоту, що плазувала в нього під копитами.