Читать «Останній шаман» онлайн - страница 156

Хата під зеленим дахом була замкнена, а хвіртка, навпаки, розчинена навстіж. До хвіртки притулився збентежений чоловік і куйовдив своє й так розкучмане волосся. Зовнішності він був непоказної, та ще й штани й куртка на ньому добряче пом’яті, але щось ув очах його проглядало таке, що ніяк не поєднувалося з образом недорікуватого чупруна.

І так і сяк прикликав чоловік чорного пса, щоб той нарешті вийшов із двору, та пес ображено вив і не хотів зрушити з місця. Одного разу незнайомець навіть спробував потягнути пса за нашийник, і тепер із рукава синьої піджачини звисав добрячий клапоть тканини.

— Ну, ходи вже, ходи вже зі мною! — розпачливо вигукнув чоловік. Пес хитнув лобатою головою.

Якби поруч прогулювався хтось із місцевої рябокінської міліційної служби, він неодмінно упізнав би у розпатланому дивакові молодшого лейтенанта на прізвисько Марадона. Й анітрохи б не здивувався, уздрівши його саме тут.

Чоловік на прізвисько Марадона не просто так вовтузився з чорним непоступливим псом. Коли сьогодні зранку в конторі, де він мав честь працювати, пролунав дзвінок і роздратований жіночий голос, раз у раз зриваюсь на крик, почав домагатись, аби «стулили пельку цьому скаженому собаці», він байдуже приготувався їхати на виклик. Щойно Марадона почув назву вулиці, де вив, не вгаваючи, пес, як серце у нього зрадливо тенькнуло. Вулиця була занадто знайома! З січня місяця вже двічі тут ставалися дивні пригоди.

Коли ж мотоцикл під’їхав до двору, де за деревами проглядала хата під зеленою покрівлею, впевненість Марадони зросла стократ: самозабутнє собаче підвивання линуло саме звідси. З господарем хати, Орестом Святославовичем, міліціянт зазнайомився особисто за не найкращих обставин.

«Хованцю!» — тихо й невпевнено покликав Марадона. Чорний пес глипнув на гостя червонуватими печальними очима та продовжив пісню.

Марадона обережно обійшов Хованця і наблизився до дверей, поторсав їх. Замкнені двері не піддавалися. Тоді він спустився з ґанку й зазирнув у кухонне вікно праворуч. Відчинена шафка, яка вгадувалась удалині, неприємно вразила його. Марадона придивився й розрізнив у непевному ранішньому світлі неохайний мотлох посеред кухні. Зробив іще кілька кроків уздовж стіни й повернув за ріг. І тут його ніби хтось ошелешив каменюкою по голові.

Вікно спальні, яке гляділо в садок, було не просто розбите — варцаби вивернуті з м’ясом, а толочене скло шибки позрізало зелені, ще не розквітлі головки тюльпанів. Марадона перехилився через підвіконня, глянув на зідрані шпалери, покраяне ліжко, купи шмаття на підлозі й подумав: вандалізм.

За півгодини колеги з його контори, здебільшого вдягнені в сині однострої та високі кашкети, але дехто й у цивільному, шалалися подвір’ям. Приїхали знехотя, на особисте прохання Марадони, який попередив начальство, що нюх його ще жодного разу не підводив. Начальство змушене було визнати, що це таки правда.

Обминаючи чорного пса, оперативна група обмежилася побіжним оглядом вхідних дверей, але затримала увагу на потрощених варцабах, проникла в дім крізь вибите вікно й довго там сновигала. Господаря вдома не було, але домашній пес, який навіть не мав буди, чомусь опинився надворі.