Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 191

Міцно обійнявши Анну, Адам підняв її над землею.

— Думаєш, мені вечеря в голові? Вечерятиму, коли мала не спатиме, а зараз хочу хіба тебе.

Так близько бачила його усміхнені очі, відчувала крізь спідниці доторки його сильних рук і знов не могла відштовхнути Адама від себе. Може, потім? Через місяць чи й через два. Їм так добре разом. У них іще є час. Можливо, навіть більше часу, аніж видається. Анеля не розповіла про зустріч. Може, ніколи й не розповість.

Легенько випручавшись із обіймів Адама, Анна відчула під ногами опертя підлоги. Хоч убий, не годна відмовитися від цього не свого, проте такого рідного чоловіка.

Ледь нахиливши голову, вона крадькома глянула на нього. Здається, його ця пікантна ситуація анітрохи не напружує, то чого вона мусить перейматися? Ні, не варто говорити. Скажеш — і тоді мимоволі доведеться щось вирішувати.

Заплющивши очі, Анна відповіла на поцілунок Адама. Далеким відлунням думок у її голові таки промайнув докір сумління і на якийсь момент привів до тями. Анна глибше вдихнула повітря, проте нічого не сказала, лише зітхнула і пожадливо відшукала губами губи Адама. Ні, нема у неї на таке сили волі й ніколи не буде. Нехай сам щось вирішує.

Ані того дня, ані у всі наступні зустрічі Анна так і не змогла поговорити з Адамом про вагітність Анелі, лише десь глибоко в душі затамувала жаль, що він примусив її дуже гостро відчути те, що вона ділить його з іншою жінкою. Почувалася не лише скривдженою, але й приниженою до рівня звичайної утриманки. Тепер Адам ніколи не запропонує їй замешкати разом і тим паче не намагатиметься розпочати процес визнання недійсним шлюбу. А може, воно й на краще. Руйнування чужої родини — не вельми приємна роль для будь-якої жінки, а за теперішніх обставин — це взагалі злочин. Нехай краще все залишається, як є. Здається, ситуація влаштовує всіх. Усе одно Анеля ніколи не дасть Адаму того, що дає вона. Кохання і щирість почуттів не зіграєш. Майже не сумнівалася, що любові там ніколи й не було.

Розділ 8

Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні. Осінь щораз упевненіше нагадувала про себе вранішньою та вечірньою прохолодою, вологим подихом нічних сутінок і необхідністю теплішого одягу для прогулянок. Яскрава зелена барва листя почала блякнути, за декілька днів прохолодної погоди перетворилася на золотаву та брунатну, а ще за тиждень затяжні львівські дощі впевнено витанцьовували свої монотонно-меланхолійні танці на кам’яній бруківці вулиць і безцеремонно заганяли запізнілих перехожих у теплі помешкання та у прихисток родин.

Зустріч із Анелею якщо й не забулася, то, принаймні, вже не викликала в Анни такі сильні емоції, як у перші дні. Образа на Адама потроху притупилася, а біль став не таким гострим, як на початках, переріс у хронічний, муляв, як невдало допасований корсет, і не дозволяв забути про те, що колись доведеться рахуватися з новими обставинами в родині Адама.

Еля росла, починала сидіти, іноді навіть намагалася рачкувати. Виглядало це доволі кумедно — мала згинала ніжки, випрямляла ручки, опускала голівку, але просувалася не вперед, а назад. Спроб рачкувати вперто не полишала і дедалі впевненіше посувалася до мети.