Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 193

Визирнувши у вікно, Анна повернулася до Адама.

— Пізно вже. Мала поламала нам усі плани. Тепер доведеться йти додому посеред ночі.

Адам усміхнувся.

— Чому доведеться? Маю цікавіші пропозиції на цю ніч для нас обох.

Анна кинула на нього швидкий погляд з-під вій і заховала усмішку.

— Дурниці вам в голові, а мені завтра раненько вставати. Я йду спати.

— А хто ж тобі боронить? — Адам розвернув її плечима до себе. — Я навіть допоможу тобі роздягнутись.

Відчувши біля вуха лоскіт його губ, Анна тихенько розсміялась.

— З вами якраз заснеш… Хіба під ранок.

— От і домовились… — Адам уже розщіпав гачки на її сукні й стягував тканину додолу. — Нізащо не повірю, що тобі не подобається саме так зустрічати світанок.

Анна не відповіла, лише, усміхнувшись, відкинула голову назад. З ним їй завжди добре зустрічати світанок. Зрештою, з ним їй взагалі добре.

Адам торкнувся поцілунком плавної заглибини між її плечем та шиєю, і Анна заплющила очі, цілком віддаючись розкошам неквапного доторку. Сьогодні в них із Адамом знов є ніч, ще одна довга-предовга ніч попереду. Так багато і так водночас мало.

Вона підвела голову, шукаючи в напівтемряві поцілунку Адама, тоді відсторонилася.

— Зачекайте, я розстелю ліжко.

Адам зупинив її пожадливим поцілунком.

— Ще встигнеш. Іди ліпше до мене… — Він нетерпляче потягнув зав’язки її нижніх спідниць. — Зніми всі ці ганчірки.

На два кроки відступивши, Анна тихенько розсміялась і, вставши навшпиньки, крутнулася так, щоб плавно розгойдалися спідниці.

— Ну, подивіться, які ж це ганчірки. Тут мережива і тоненького батисту на шалені гроші. І я, між іншим, вдягнула все це для вас.

Усміхнувшись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.

— Вважай, що своє завдання вони виконали. Зніми все це.

Усміхнувшись, Анна, навмисно не поспішаючи, почала роздягатися. Любила, коли Адам саме так дивився на неї — закохано, пожадливо, із захватом. Почувалася тоді найбажанішою та найщасливішою жінкою на світі.

Адам нетерпляче притягнув її до себе.

— Ну, все… Іди сюди. Досить бавитися зі мною.

Анна слабо вперлася долонями йому в груди, ледь глибше вдихнула повітря і раптом відчула під собою опертя столу, а ще за мить залишки її усвідомлених думок уже тонули в поцілунках Адама, в його пестощах і в гострому бажанні тілесної насолоди. На мить вона завмерла в передчутті того, що мало б статись і… злякано відштовхнула Адама від себе. У двері хтось стукав. Стукав вимогливо, без жодних сентиментів, так, ніби поставив собі за мету підняти на ноги весь будинок.

— О, Господи, що це таке? — Вона зсунулася зі столу і похапцем почала натягувати на себе сорочку. — Швидко вдягайтесь. Там хтось чужий.

— Я відчиню. — Адам теж натягнув на себе штани. — Залишайся тут, я сам.

Схопивши його за руку, Анна злякано потягнула Адама назад.

— Куди? Не йдіть. Ви ж не в себе вдома… Може, ще підуть… Зачекайте.

Новий град ударів у двері примусив Анну замовкнути, а Елю — невдоволено завовтузитися в колисці.