Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 142

— Я помітила. Особливо, як краще тобі. Робиш із Анною все, що тобі заманеться. А ти спитав, чого хоче вона? Думаєш, їй подобається бути твоєю шльондрою? Подобається, коли людям соромно в очі дивитись? Хоч би про власну родину подумав. Войцех уже зовсім великий. Як пояснюватимеш йому цю свою примху? Чого він від тебе навчиться?

Обдарувавши сестру красномовним поглядом, Адам схрестив на грудях руки.

— Бачу, ти вже в усьому розібралась, але це не означає, що…

Він хотів ще щось сказати, проте не встиг. У двері голосно постукали, і Анна, сама не розуміючи навіщо, побігла їх відчиняти. Зробила це машинально, навіть не замислюючись над тим, кого там побачить, просто тому, що вже не могла слухати розмову Адама з сестрою.

Відчинивши двері, вона ще спромоглася доволі виразно запам’ятати, що побачила перед собою Анелю, а те, що сталося потім, чітко пригадати не могла. Раптом світ потьмянів, перемістився вбік, і вона відчула, що сповзає по стіні додолу. Останньою згадкою була суцільна темрява перед очима і запаморочення від падіння в цю густу пітьму.

Отямилася Анна від того, що хтось бризкає їй в обличчя холодною водою.

— Тобі вже краще? — відставляючи на стіл склянку з водою, обережно запитала її Тереза. — Нічого не болить?

Заперечно хитнувши головою, Анна вперлася поглядом у стелю. Отже, вона зімліла? Це з нею вперше у житті.

Похитуючись, вона підвелась, розправила зім’яті спідниці й мимоволі прислухалася до голосів за стіною. Впізнавши голос Адама та його дружини, як від болю, скривилася. Розмова за стіною переходила на підвищені тони, і вже можна було цілком чітко виокремити не лише окремі слова, але й цілі фрази. Ще трохи — і її знов втягнуть у конфлікт.

Анна рвучко озирнулася на Терезу.

— Я не хочу все це слухати. Заберіть мене звідси. Я хочу інакше… Зовсім інакше. Не треба мені такого життя.

Здається, стіна, на яку з розгону налетіла, не надавалася до руйнування, а раз по раз боляче товктись у неї головою не було ані сили, ані бажання.

— Ти справді хочеш піти зі мною? — Тереза замислено дивилася кудись повз Анну, ніби намагалась дослухатися до чогось у самій собі. — Адам не схвалить цієї ідеї… Я теж нічого певного тобі пообіцяти не можу.

Анна на мить відвела очі, тоді знов глянула на Терезу.

— І все одно я хочу піти.

Розділ 5

Анна ще довго не могла оговтатися від змін у власному житті, проте Тереза її не чіпала, не докоряла бездіяльністю і не тиснула, але особливими ілюзіями Анна себе не тішила. Знала, що незабаром мусить на щось наважитися. Тут хоч головою в мур бийся, а коли виросте живіт, гріх перелюбу не приховаєш. Невже справді доведеться розійтися з Адамом, а кохання до нього закінчиться саме так — на вершині, на найвищій ноті, тоді, коли найважче прийняти розлуку і змиритися з утратою? Ні, треба ще раз поговорити з ним.

Наступної неділі, десь по обіді, прийшов Адам, і хоча внутрішньо Анна приготувалася до його візиту, проте вийти до нього чомусь не змогла. Її охопив такий страх, що вона почувалася майже паралізованою.

Якийсь час Адам терпляче чекав та, коли почало сутеніти, не витримав, підійшов до дверей і кілька разів смикнув за клямку.