Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 144
Наталія Гурницька
— Це не примха. Я хочу нормального життя для себе і дитини, а у вас ніколи того не матиму.
Адам іронічно усміхнувся.
— Отже, сама ти не бачиш, що тебе підштовхують до потрібного комусь іншому рішення. Так?
Вона опустила очі й почала уважно вивчати візерунок на шалі.
— Ніхто мене не підштовхує до такого рішення. Я сама не хочу до вас їхати.
Відчуваючи, що розмова зайшла у глухий кут, Адам роздратовано відсунув крісло, яке знов опинилося між ним та Анною. Тереза таки зуміла вбити їй у голову свої ідеї. Хоча… Раціональне зерно в тому теж є. Варто поговорити з Терезою і спробувати залагодити проблему трохи інакше.
— То ти не погоджуєшся жити зі мною відкрито? Так?
Вловивши в погляді Адама щось нове, Анна не так злякано, як здивовано глянула на нього.
— А чому я маю погоджуватись? Я ж не ворог собі та своїй дитині.
Адам зміряв її ще одним дивним поглядом і ледь усміхнувся.
— Добре, саме цим і керуватимуся тепер.
— Та керуйтесь собі, чим хочете, а я хочу залишитись сама і мати чистий спокій.
Адам скривив губи в іронічній посмішці.
— Ну, це навряд чи.
Розділ 6
Півночі Анна плакала від жалю до себе і надто ясного усвідомлення того, що все ще кохає Адама. Проте коли вранці прокинулася з тупим болем у голові, майже напевно знала, що зуміє втриматися від необережних кроків і, попри своє кохання до Адама, зможе ним пожертвувати. Навіть лист від Адама, який Тереза передала їй увечері, і хвилини не вагаючись, кинула у вогонь. Раніше це видалось би їй справжнім святотатством та примусило б жахнутися свого вчинку, а зараз Анна лише відчула легкий щем на серці, коли побачила, як непрочитані аркуші скручуються, спалахують і поступово перетворюються на безформну купку попелу.
Тим часом дні збігали за днями, і поступово Анна почала зживатися з думкою, що у них із Адамом нема спільного майбутнього. Власне, ніколи й не було. Навіть тоді, коли він намагався переконати її у протилежному. Дитина лише виявила цю проблему. Окрім того, це крихітне життя вже не здавалося їй Божою карою. Можливо, це взагалі найкраще з того, що могло трапитися. Не відчувала жалю за минулим. Минуле тому й називається минулим, що воно минуло і не залишило по собі жодного іншого сліду, аніж той, який є. А якщо слід — це дитина, то це не минуле, а майбутнє. А який дурень сумуватиме за майбутнім? За майбутнім треба не сумувати, а сподіватися на краще. Та й не може дитина, яку жінка носить у собі, бути покарою, ганьбою чи випробуванням. Тим паче, що не таке воно й страшне те випробування. Почувалася з кожним днем дедалі краще і, якби не живіт, який потроху заокруглювався, не відчувала б жодного дискомфорту. Навіть власне відображення в дзеркалі вже не лякало. Разом із добрим самопочуттям повернувся і гарний вигляд. Лише погляд змінився — став спокійнішим, вдумливішим, заглибленим у себе. Саме таким, який буває у жінок при надії. Так, ніби вона постійно прислухається до чогось їй одній відомого, потаємного, світлого. Єдиний мінус — у буденному житті Анна тепер почувалася надто вразливою та безпорадною. Такою, що як ніколи раніше прагнула співчуття та підтримки близької людини. Іноді навіть починала сумніватись у правильності свого рішення не бачитися з Адамом.