Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 195

Сергій Оксеник

Вухань довго стояв, притиснувши вухо до хати, а потім повідомив:

— Там хтось… той.

— Живий? — вихопилося в Лелі.

— Ну, та ж кажу… той.

— Вуханчику, милий, ну скажи по-людськи!

Вухань образився.

— Не подобається, можу взагалі не той! — і відвернувся. — Серед ночі піднімуть, так іще й той… А що я? Хіба ж це?.. Ні-і! Не хочеш, не той!

— Говори, Вуханю! — додав Глина свій голос.

— Так хата ж заговорена! Що його… той!

— Але ти точно знаєш, що хтось там є? — не заспокоювалася Леля.

— Та хіба ж я той! Кажу ж, там хтось… той.

Леля й сама припала вухом до дверей, але нічогісінько не почула. Вухань поруч дихав — чула, Глина нетерпляче зітхав — чула. А що робиться в хаті — ні.

Вона знову пішла навколо хати. Ще раз зазирнула у вікно.

І відсахнулася з несподіванки. Там за мутними скельцями біліло чиєсь обличчя. Леля навіть не зразу впізнала Лисого — такі воно мало риси, спотворені темрявою в хаті й нерівним місячним сяйвом, що пробивалося крізь вікно.

Вона завмерла. Їхні обличчя були на відстані меншій за простягнуту руку. Він був дуже сумний.

— Усі живі? — спитала Леля самими губами.

Він кивнув.

— Люба тут?

Лисий похитав головою і показав пальцями, що вона пішла.

— Пластун із нею?

— Так.

— Марічка з вами?

Він знову показав пальцями, що вона пішла.

Цього разу Леля його неправильно зрозуміла. Вона полегшено усміхнулася й приклала долоню до шибки. Лисий, замість того, щоб теж прикласти долоню, притулився до Лелиної руки щокою.

Їй перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона не знала, що робити, щоб визволити його. Але відчула, що такою щасливою ще не була ніколи в житті.

Лисий відліпився від шибки й самими губами промовив:

— Ти — моє життя.

Вона зрозуміла. І відповіла:

— А ти — моє.

Сльози котилися з її очей, але й вони не могли зняти Любиних чар.

Друг

Марічка просила зняти її з Пластунових плечей, щоб вона могла йти сама, однак Люба різко відповіла, щоб дівчинка сиділа тихо й не рипалася. Звісно, їхати на широких плечах було легше, ніж іти пішки, та це було так, ніби вона зв’язана. Колись же Пластун втомиться, думала вона. Місяць відкидав довгі тіні на сріблясту траву, було тихо — тільки їхні кроки відбивали ритм руху: попереду дріботів лішак, за ним майже нечутно йшла Люба, а останнім голосно крокував Пластун. Ішов він легко, радісно, і несхоже було, щоб такий сильний і натхнений чоловік міг втомитися, несучи на спині свого дорогоцінного друга.

Але все вийшло краще, ніж Марічка собі уявляла. Вийшовши з села, вони подалися знайомою дівчинці дорогою — повз великий зрізаний дуб, на якому вона розмовляла з лішаком, і далі на схід. До великих заростів ліщини, щоправда, не дійшли — повернули праворуч, і Марічка зрозуміла, що час щось робити. Набравши повні груди повітря, вона щосили закричала:

— Дру-же! Дру-же! Ря-атуй!!

— Заткни їй пельку! — засичала Люба до Пластуна.

— Ітько, чи! — благальним голосом промимрив той.