Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 194

Василь розумів свою вину. Але прийняти її не міг. Не могло бути так, щоб це через нього загинуло його село, загинув його світ! Ні! Воно справді так виглядає, але… Але винен інший. І він знав цього іншого. Він знав, де той інший живе.

Долаючи огиду, Василь перетнув слід вовкулаків і пішов до саду. Там він поїсть, візьме собі в дорогу фруктів, на городі — моркви, картоплі, буряків… А потім він усе одно вб’є цього малого негідника, що приніс йому, Василеві, стільки горя й болю.

Заговорені двері

У Лелі вже просто боліли ноги, коли вона прибігла до Любиного обійстя. Там було порожньо. Хата стояла сліпа й непривітна. Якби не Марічка, Леля вирішила б, що даремно прийшла сюди. Про всяк випадок вона смикнула вхідні двері, й за ними пролунав дивний звук: ніби горох висипали в металеві ночви. Дівчинка прислухалася. Нічого. Двері не відчинялися й нічого схожого на клямку чи замок вона в них не знайшла. Тільки щось підказало їй, що вхід заговорений і що звичайна людина нічого з цими дверима не зробить.

Вона підійшла до вікна й спробувала зазирнути в нього. Надворі була місячна ніч, а в хаті нічого не світилося, тож роздивитися щось крізь шибку не вдалося. Не схоже, щоб хтось там був. Мабуть, треба бігти до Пластунової хати.

Наталка до вікна не діставала, тож і не зазирала в нього зовсім. Тільки Глина поводився дуже дивно. Він почав дряпатися в двері, гавкати на них, присідати на передні лапи.

— Це ж не двері! — кричав він серед ночі. — Це казна-що, а не двері. Хіба ж двері бувають такими? Ох, не подобається мені все це. Лелю, ану відчини їх!

— Не відчиняються вони, Глино. І нікого там немає. Якби були, то вже якось подали б голос.

Леля обійшла навколо хати. Може, світлим днем вона й помітила б щось, але зараз, серед ночі, жодного сліду не знайшла. Знову підійшла до дверей і побачила, що Глина вже гавкає не на двері, а на кущ аґрусу перед ґанком. Леля уважно придивилася до куща й побачила, що чимало його гілок зламано, а на гострих колючках темніють якісь краплі. Вона нахилилася й понюхала їх. І різко випросталася. Потім взяла ще одну краплю на палець і понюхала знову. Так. Це, безперечно, кров.

Холод пішов їй по спині. Чия це кров? Уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Леля струснула головою, і її довге незаплетене волосся хитнулося в місячному сяйві важким сріблом. Що робити? Куди бігти? Кого кликати?

Вона піднялася на ґанок і почала шалено дубасити кулаками в двері. Потім опустилася на сходинку й заплакала — від безсилля й невідомості.

Отак вона й сиділа на сходинках, плачучи, пригорнувши до себе Наталочку, яка теж плакала, коли прибіг Вухань..

Він нічого не спитав і не піднявся на ґанок. Просто приклав своє величезне вухо до холодної, вогкої від моху дерев’яної стіни й завмер, показавши рукою, щоб вони замовкли. Замовкли не лише дівчатка, а й Глина відчув відповідальність моменту. Він ліг на доріжку, поклав писок на передні лапи й, скосивши очі, з болем і співчуттям дивився на Лелю.