Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 196

— Рятуй! Друже! — надривалася Марічка.

Люба кинулася до неї, але нічого не могла вдіяти — навіть руками дістати до дівчинки їй було нелегко. Мала закричала ще голосніше й відчайдушніше.

— Зніми її! — знову засичала Люба.

Але Пластунові мов заціпило. Він стояв розгублений і не знав, що робити.

— Ну, і що ти тут викричиш? — Люба змінила задум, вирішила переконати Марічку. — Хто тебе тут почує?

— Друже!!!

І тут трапилося те, чого мала не чекала. Лішак закрутився на місці, перекинувся на птаха, шугонув у повітря й помчав на неї, виставивши гострі пазурі. Летів він просто їй в обличчя, і Пластун, не розібравшись, миттю підняв угору руки, захищаючись. Він влучив сові по великих круглих очах, вона перевернулася в повітрі й упала спиною на Марічку. Дівчинка мимоволі вчепилася обома руками в пір’я на її спині. Сова двічі безпорадно вдарила крилами по Пластуновому обличчю, вивернула голову майже назад і спробувала вдарити Марічку дзьобом по голові, але не дістала. Вона важко повалилася на землю, а мала, не втримавшись на плечах Пластуна, гепнулася їй на спину. Вона не дуже забилася — сова була величезна і м’яка. А от птахові, мабуть, дісталося дуже відчутно. Він жалісно пискнув і завмер.

— Ти що наробила, безголове дівчисько! — вигукнула Люба.

Вона розмахнулась і вже вдруге за сьогоднішню ніч ударила Марічку по обличчю. І знову дістала удар у відповідь. Цього разу Пластун сил не пожалів. Люба впала на землю поруч із совою.

— Друже! Рятуй! — знову щосили крикнула Марічка.

У Пластуна був такий вигляд, ніби він сам злякався того, що накоїв. Немов вибачаючись перед Любою, він сердито крикнув на Марічку:

— Чи! Музав, чи!

Та вже було пізно. Земля задвиготіла від шаленого тупоту, і за півхвилини з темряви вискочило до них щось таке дивовижних розмірів і неймовірно спритне. Марічка не встигла зупинити ведмедя, той раптом ніби ще виріс над землею, ставши на задні лапи, з неміряною силою вдарив передньою лапою по Пластуновій шиї, щось там гучно хруснуло, і нещасний сільський дурник, мов підкошений, упав на траву.

Потім звір обнюхав Любу й лішака, розлючено загарчав, але чіпати їх не став. Підійшов до Марічки, яка не могла поворухнутися від того, що сталось, і величезним вогким язиком лизнув їй обличчя.

Вона обхопила руками його шию — точніше, спробувала обхопити, бо довжини її рук зовсім на те не вистачало, — уткнула личко в брудну шкуру й гірко заплакала.

— Ну от, — сказав ведмідь, — ти ж сама мене гукала, кричала «рятуй!». Я прийшов урятував, а ти плачеш.

Марічка нічого йому не відповіла. Вона плакала й плакала, і здавалося, кінця її сльозам не буде. Ведмідь так нерухомо й стояв над нею, щоб необережним рухом не завдати їй болю.

Болю їй і так вистачало. І мала крізь сльози почала виповідати його своєму волохатому другові. Вона вбила Пластуна. Вона образила Лесика, Івася, Бороду, Василька — всіх! І Леля, коли довідається, як Марічка їх зрадила, також буде ображатися на неї.

— Ти ба! — дивувався ведмідь.

Але у дівчинки склалося враження, що він до кінця не зрозумів її переживань. Що ж, подумала вона, тварини, звичайно, теж переживають, проте не так, як люди. Люди переживають… Як саме, вона не встигла додумати, бо раптом згадала про Лесика й інших хлопців, які ж, мабуть, не можуть вибратися з Любиної хати.