Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 237

— Нехай Софі йде, — рішуче сказав Ленґдон, дивлячись Тібінґові в очі. — Ми з вами обговоримо це самі.

Тібінґ вимушено засміявся.

— Боюся, що не можу довіритись вам аж настільки. Однак можу запропонувати оце. — Він сперся на милиці і, цинічно продовжуючи цілитися в Софі, витягнув із кишені криптекс. Простягнув Ленґдонові, трохи при цьому похитнувшись.

Той насторожився і не зрушив з місця. «Лі віддає нам наріжний камінь?»

— Візьміть, — сказав Тібінґ і незграбно тицьнув криптекс у бік Ленґдона.

Ленґдон знаходив тільки одне пояснення такого вчинку.

— Ви його вже відкрили. Ви витягнули карту.

Тібінґ похитав головою.

— Роберте, якби я відгадав пароль, то ви б мене більше не побачили: я б сам знайшов Ґрааль і не вплутував би вас. Ні, я не знаю відповіді і відверто в цьому зізнаюся. Перед Ґраалем справжній рицар упокорює гординю. Він вчиться слухатися знаків, що з’являються на його шляху. Коли я побачив, як ви заходите до абатства, то одразу все зрозумів. Ви тут опинилися не випадково. Ви маєте мені допомогти. Я не женуся за славою. Я служу вищій меті, а не просто догоджаю самолюбству. Ця мета — правда. Людство заслуговує на те, щоб знати правду. Ґрааль знайшов нас усіх і благає, щоб таємницю нарешті відкрили. Ми мусимо зробити це разом.

Попри заклики до довіри й співпраці, Тібінґ не спускав револьвера з Софі. Ленґдон зробив крок уперед і взяв холодний мармуровий циліндр; оцет всередині булькнув. Диски були розташовані безладно: криптекс залишався замкнений.

Ленґдон підвів очі на Тібінґа.

— Звідки ви знаєте, що я його зараз же не розтрощу?

Тібінґ засміявся, і від цього сміху стало моторошно.

— Я мав би раніше здогадатися, що ваша погроза розбити його в церкві Темпля була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи в світі не розіб’є наріжного каменя. Ви ж історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ до таємниць двох тисяч років історії — втрачений ключ до Санґріл. До вас волають душі усіх рицарів, які згоріли на вогнищах, щоб захистити цю таємницю. Невже ви допустите, щоб їхня жертва виявилась марною? Ні, ви їх підтримаєте. Ви приєднаєтесь до видатних людей, якими захоплюєтесь: да Вінчі, Боттічеллі, Ньютона, — кожен із них уважав би за честь бути зараз на вашому місці. Таємниця наріжного каменя волає до нас. Благає випустити її на волю. Час настав. Сама доля привела нас до цієї миті.

— Лі, я не можу вам допомогти. Я не знаю, як відкрити криптекс. Я бачив могилу Ньютона якихось кілька хвилин. Але навіть якби я й знав пароль... — Ленґдон.замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ви б його мені не сказали? — Тібінґ зітхнув. — Роберте, я розчарований і здивований, що ви не усвідомлюєте, наскільки мені зобов’язані. Мені ж було значно легше позбутися вас за допомогою Ремі, коли ви тільки прийшли до Шато Віллет. Натомість я ризикував усім, аби тільки повестися з вами благородно.

— Оце ви називаєте благородно? — Ленґдон показав на револьвер.

— Це Соньєр винний, — відказав Тібінґ. — Він та його сенешалі збрехали Сайласові. Інакше я б добув наріжний камінь без ускладнень. Звідки мені було знати, що великий магістр удасться до таких хитрощів, щоб тільки обдурити мене і довірити наріжний камінь онуці, яка давно з ним порвала? — Тібінґ презирливо глянув на Софі. — Особі, настільки не готовій прийняти це знання, що їй потрібний символог у ролі нянечки. — Тібінґ знову повернувся до Ленґдона. — На щастя, Роберте, ваша участь усе врятувала. Замість того, щоб наріжний камінь навіки залишився в банківському сейфі, ви принесли його мені додому.