Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 239

До Вестмінстерського абатства було недалеко. Через металеві скоби на ногах, милиці й револьвер сигналізація на вході, звісно ж, спрацювала, і охоронці розгубилися. Що робити? Примусити зняти скоби і проповзти під детектором? Чи обшукувати його скалічене тіло? Але Тібінґ підказав збентеженим охоронцям значно простіше рішення — пред’явив посвідчення рицаря. Бідолахи один перед одним кинулися заводити його всередину.

Тепер, не спускаючи очей із Ленґдона і Софі, Тібінґ змагався зі спокусою розповісти їм, як блискуче він зумів втягнути «Опус Деї» до операції, яка незабаром призведе до краху всієї Церкви. Але з цим доведеться почекати. Спочатку треба зробити інше.

— Mes amis, — сказав Тібінґ з бездоганною французькою вимовою, — vous ne trouvez pas le Saint-Graal, c’est le Saint-Graal qui vous trouve. — Він усміхнувся. — Ми не випадково опинилися разом, це ж очевидно. Ґрааль знайшов нас.

Мовчання.

Він заговорив пошепки.

— Слухайте. Чуєте? Ґрааль промовляє до нас із глибини століть. Він не хоче бути заручником нерозважливості Пріорату і благає, щоб ми його визволили. Благаю вас обох, оцініть належно цю нагоду. У цю мить на землі немає трьох інших людей, спроможних більше, ніж ми, розшифрувати останній код і відкрити криптекс. — Тібінґ перевів подих, очі його горіли. — Ми мусимо разом присягнути на вірність одне одному. Дати обітницю рицаря дізнатися правду і розповісти про неї світові.

Дивлячись Тібінґові просто в очі, Софі промовила крижаним тоном:

— Ніколи в житті я не даватиму обітниць убивці мого діда. За винятком однієї — що зроблю все, аби ви опинилися за ґратами.

Тібінґ спохмурнів і холодно мовив:

— Мені шкода, що ви налаштовані саме так, міс. — Тоді повернувся і навів револьвер на Ленґдона. — А ви, Роберте? Ви зі мною чи проти мене?

Розділ 100

Єпископ Арінґароса зазнав у житті немало фізичних страждань, але цей пекучий біль у грудях від кулі був якийсь дивний. Глибокий і тяжкий. Здавалося, це не тіло, а душа його стікає кров’ю.

Він розплющив очі, силкуючись щось побачити, але на обличчя лився дощ, і все перед очима розпливалось. «Де я?» Він відчував, що чиїсь сильні руки тримають його, несуть кудись його обм’якле тіло, наче шматяну ляльку, а краї ряси лопочуть на вітрі.

Насилу піднявши руку, Арінґароса витер очі і побачив, що чоловік, який тримає його на руках, — це Сайлас. Здоровенний альбінос, важко дихаючи, йшов крізь туман і несамовито кричав щось про лікарню. Червоні очі тупо дивилися вперед, по блідому, заляпаному кров’ю обличчю, текли сльози.

— Сину мій, — прошепотів Арінґароса, — ти поранений.

Сайлас подивився на єпископа, риси його обличчя спотворило страждання.

— Пробачте мені, отче. Я дуже завинив перед вами. — Здавалося, йому ледве стає сили говорити.