Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 75

А я йду собі, йду,

Шкандибаю,

Своїх друзів хороших

Шукаю.

Йде, намугикує. З піснею завжди легше йдеться.

Сонце підбилося у зеніт, пече немилосердно. Вже й пісня не допомагає. Зморився Грайлик, а сісти відпочити не може. Пісок — мов пательня розжарена, такий гарячий. От біда!

Аж раптом чує: туп-тап, туп-тап, туп-тап туп!..

Обернувся — страус пустелею біжить.

Підбіг до Грайлика, спинився, одну ногу підняв, дивиться:

— Ти хто?

— Грайлик, — прохрипів наш герой.

— А що тут робиш?

— У Куматенегу йду.

— Овва! — вражено глянув на Грайлика страус. — Ну будьмо знайомі. Еміль! Скорочено — Ему! — і підняту ногу простягає.

Потиснув Грайлик ту ногу, познайомився.

— Може, тобі щось треба? — питає страус Еміль.

— Авжеж треба. Хоч води трошки. Помираю від спраги. І втомився дуже.

— Ну, сідай, поїдемо, — опустився страус Еміль на пісок. Сів Грайлик на його спину. Підвівся Еміль та як ушкварить галопом по пустелі, аж загуло.

— А куди ми? — питає Грайлик, міцно тримаючись руками за довгу страусячу шию.

— У Зачепилівку, — скосив на нього око з волохатими віями Еміль.

Біжить Еміль, біжить, а навкруги пустеля з краю в край, лише пісок на барханах кучерявиться.

Аж раптом на крайнебі палац розкішний, пальмами обсаджений, вигулькнув.

— Зачепилівка? — стрепенувся Грайлик.

— Та ні. То міраж. У пустелях — звичайна річ. Оптичний обман.

І правда. Пробіг Еміль трохи — зник палац з пальмами, як і не було.

Біжить Еміль, біжить…

І раптом — стоп! Зупинився, як укопаний. Потім — хоп! — і голову у пісок сунув. Грайлик ледве встиг його шию з рук випустити, щоб не гепнутися на землю.

Постояв Еміль трохи, голову у пісок зануривши, потім висмикнув, обтрусився, озирнувся навколо:

— Порядок! Здалося.

— Що таке? — здивовано пита Грайлик.

— Вибач, — винувато заморгав довгими віями Еміль. — Думав, небезпека. А ми, страуси, коли небезпека, голови у пісок ховаємо завжди.

— Тю! Що ж це дає? Нічого ж не дає.

— Традиція, — зітхнув Еміль. — Мої предки ховали, батьки ховали, і я мушу ховати. А то скажуть, шо я не поважаю традиції предків. Хоча я сучасний страус і прекрасно розумію, що це нічого не дає. Ну, побігли далі.

І Еміль знову затупотів пустелею.

Тупотів-тупотів, і от нарешті з-за барханів з’явилася спершу тополя струнка, висока, тоді журавель дерев’яний розмальований, що тримав у дзьобі ланцюг з відром, а тоді й вся Зачепилівка — хутір мальовничий на узліссі з хатою білою, садком кучерявим, городом буйнозеленим ще й левадою шовкотравною над ставком дзеркальним. На березі ставка сидів з вудочкою якийсь сивовусий добродій з довгим носом.

Страус Еміль з розгону протупотів садком, городом, левадою і на березі ставка біля вусатого довгоносого добродія спинився.

— Здрастуйте вам у хуторі, пане Зачепило! — одхекуючись. мовив страус.

— Здоров був, Емілю! Кого привіз? — весело глянув на Грайлика пан Зачепило.

— Грайлика, що у Куматенегу мандрує.

— Оуу! — вражено склав губи дудочкою пан Зачепило. — Ану-ну покажись! Вперше бачу сміливця, що з власної волі у Куматенегу пнеться. Де ж ти такий узявся?

І, кинувши вудочку, встав, уважно Грайлика розглядаючи.