Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 74

— А де інші мої друзі? — стурбовано вигукнув Грайлик.

— То ж то й воно! Запроторив їх дід Нетреба до Куматенеги.

— А що таке Куматенега?

— Невже не чув? Невже не чув виразу «Куди Макар телят не ганяв». Отож воно і є, скорочено, — Ку-ма-те-не-га.

— Що ж робити?

— А що? Не кидати ж друзів. Правда?

— Авжеж.

— Треба йти їх виручати. Підеш?

— Аякже!

Грайликів тато Усміхайло Петрович любив повторювати: «Добрі справи, синку, треба робити, не задумуючись. Як почнеш роздумувати, зважувати, міркувати, чи варто, чи не варто, обов’язково знайдеться якась причина, щоб відкласти, не робити. А потім уже буде пізно».

Грайлик ті татові слова добре пам’ятав.

— Я знав, що ти вирішиш іти у Куматенегу, — схвально глянув на нього чародій.

— А це далеко?

— Ну як може бути близько, коли вираз «Куди Макар телят не ганяв» саме й означає — дуже далеко, куди ніхто з власної волі не піде, Може, передумав?

— Ні,— твердо сказав Грайлик. — Але мені головне, щоб швидше. Друзі ж там мучаться.

— Це ясно. Але то вже, як вийде. Я тобі, звичайно, допомагатиму. Що б той зловредний дід не витворяв, а я своє добре діло робитиму.

— Ну, тоді, мабуть, треба почати з якогось засобу пересування — летючого корабля, килима-самольота абощо, — сказав Грайлик.

— Нема питань! Будь ласка! — Чародій змахнув рукою, і перед ними виник прекрасний реактивний летючий корабель. Герметичні двері його розчинилися, і до Грайликових ніг під’їхав трап з килимовою доріжкою на східцях.

Грайлик уже ступив ногою на трап…

І тут раптом знову з’явився маленький дідок з лохматою бородою у реп’яхах, махнув рукою, буркнув: «Не треба!» І летючий корабель зник, а разом з ним і чаклун.

— У-у! Вреднюга! — вигукнув чародій Будьласка і посварився кулаком у той бік, де стояв і зник дід Нетреба.

Потім зітхнув:

— З чарівними засобами пересування нічого, значить, не вийде. Вдруге одне й те саме робити не можна. Такий закон чар. Доведеться пішки. Але ти не хвилюйся. Я тебе триматиму на контролі. Як буде скрутна ситуація — одразу гукай.

— А як вас гукати?

— Дуже просто. Замруж очі, тихесенько попроси: «Будь ласка!» — і, як очі розтулиш, я вже біля тебе стоятиму.

— Ну, гаразд. Піду пішки. А в який хоч бік Іти?

— Нема питань! Треба йти за сонцем. Куди сонце котиться, туди й ти за ним — на захід. Ну, хай тобі щастить! — І чародій Будьласка зник.

РОЗДІЛ ІІІ

День перший. Страус Еміль.

Зачепилівка

Грайлик озирнувся.

Не лише чародій Будьласка зник, а й квітуче поле теж.

Грайлик стояв посеред піщаної пустелі. Куди не кинь оком — всюди бархани хвилясті, з яких вітер пісок здуває. Ні деревця, ні травиночки.

«От же ж! Такий довгий шлях та ще й з пустелі починати доводиться», — подумав Грайлик. з досадою.

Але робити нічого, треба йти.

Постояв Грайлик трохи, поки з’ясував, куди сонце котиться, та й вирушив у дорогу.

Той, хто по піску під палким сонцем ходив, знає, яка це важка, виснажлива річ.

Щоб якось підбадьорити себе, Грайлик на ходу пісеньку склав:

Сонце з неба пече,

Піт за комір тече,