Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 66
Всеволод Нестайко
Балабайко був старшим братом і добре пам’ятав, як великий і мудрий совався без штанів по підлозі, смоктав свою ногу і пускав з носа бульки, але такий уже закон диктатури — навіть рідний брат мусить звертатися до повелителя, як усі підлеглі.
В очах диктатора спалахнули злі вогники:
— Ага-а! Попався-таки! Тікати здумав, трясця твоїй матері! Старших не поважаєш. От я тобі зараз влаштую несподіванку!
— Правильно-правильно! — підхопив Балабайко. — Ховатися здумав! Га? Розмалював собі мордячку, накрив голову листям і думав, що я його не впізнаю! Га? Але я — не такий! Я… Ви ж мене знаєте, Ваша Моць, я ж іще і в дитинстві який був. Га? Пам’ятаєте, як ми з вами у піжмурки грали і ви у старій криниці сховалися, а я вас усе одно знайшов і витягнув, і добре, що встиг, бо вас уже по шию у багнюку затягло, ще трохи — й бульки пускали б… Га? А ще пам’ятаєте, як ви штаньми за сучок на груші зачепилися, а я…
Поки Балабайко теревенив, Грайлик думав з досадою: «Ех! Як не пощастило! І чого він прокинувся так рано. Ще трохи, і я б їх умовив. Я ж бачив, які в них були очі… А так — все пропало, І тепер мене диктатор Дурепа замкне у таку буцегарню, що я й не виберуся. І Сумніван загине в своєю поламаною ногою. Зага Маго ж говорила, що може загинути, як я його не врятую. Ех!..
— Їсти хочеться! — несподівано перебив його роздуми та Балабайкові теревені диктатор.
— Правильно! — підхопив Балабайко, клацнувши зубами й прицмокнувши.
— Я послав Тікала-Ховала й Шукала-Доганяла. Зараз принесуть. Підвечеряємо. А то на голодний шлунок і несподіванки робити не хочеться.
— Правильно! — знову підхопив Балабайко. — Хай живе ваша мудрість, о, великий батьку і вчителю!.. Ви завжди були… Я пам’ятаю, як у дитинстві…
Але що сталося у дитинстві, Грайлик так і не дізнався, бо в цей час щось зашуміло, затупотіло, завищало, і до палацу з галасом вбігли захекані перелякані Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло.
Кілька секунд вони тільки несамовито лупали очима, роззявивши роти й висолопивши язики, не в змозі вимовити ні слова.
— Що?! Що таке? — вигукнув диктатор.
— О! О! — тільки й видихнув Тікало-Ховало.
— А! А! — тільки й видихнув Шукало-Доганяло.
— Та чого ви окаєте, акаєте? Кажіть швидше! — гримнув диктатор. — Що сталося?!
— Ка-та-стро-фа! — одночасно вигукнули обидва.
— Яка?
— Страшна. Табір Військового Виховання збунтувався, діти повисмикували стовпи від колючого дроту, підважили скелю, що над Голубою Печерою, вона впала і завалила вхід до харчового складу.
— Що?!
— Катастрофа! Катастрофа! — скрушно хитаючи головами, повторювали Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло. — Що ж ми тепер їстимемо? Як же ми житимемо? Катастрофа! Катастрофа!
— Це він! — вигукнув Балабайко, вказуючи на Грайлика. — Це він їх підбурив! Я бачив! Я чув!
— Ах ти ж негіднику! — закричав диктатор. — В підземелля його! В підземелля!
І не встиг Грайлик отямитися, як Балабайко схопив його, підніс до дверей… Мармурові плити розчахнулися, і Грайлик полетів униз…
РОЗДІЛ XI
