Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 68
Всеволод Нестайко
Іскри летять, а чи відкололося що — хтозна. Не видно. Раз у раз мацати треба.
І якби ж Грайлик хоч дорослим був, а то все-таки хлопчик малий. Намахався кайлом так, що рук не підняти, спина колом — хоч плач.
Сів Грайлик на сиру землю, тільки хекає. Може, він не в той бік копає? Щось дуже довго не пробивається кам’яна стіна.
І раптом…
Позад Грайлика щось засвітилося.
Обернувся він.
Стоїть бабуся із свічкою у руці.
Придивився Грайлик.
Ой! Та це ж, видно, бабуся Заги Маго. Точнісінько такі коротенькі коси ріжками догори закручені, тільки білі-білі, сиві, такий же гострий
носик, такі ж карі очі.
— Все правильно! — усміхнулася бабуся Грайлику, дмухнула на свічку, свічка погасла, І бабусю поглинула темрява.
Грайлик схопив кайло, з новими силами почав бити в стіну. І от раптом посипалося, загуркотіло каміння, і Грайлик відчув під руками порожнечу. Ступив у пролам і побачив десь далеко попереду проблиск світла.
Спотикаючись, Грайлик пошкандибав підземною галереєю. І незабаром уже був у величезній печері.
Високо вгорі він побачив шматочок неба і срібний місяць, що зазирав у печеру і осявав їі блідим примарним світлом. Але після довгої безпроглядної темряви це світло здалося йому яскравим і радісним. Ніколи Грайлик, здається, так не радів небу, зіркам і місяцю.
І тут раптом він почув стогін…
РОЗДІЛ XII
У кутку печери хтось лежав.
— Ой, нога, нога! — простогнав цей хтось.
І Грайлик упізнав голос.
— Іване? Ти? — кинувся він до нього.
— Ой! Звідки ти? — вигукнув Сумніван.
— Що з тобою? — не відповідаючи, спитав Грайлик.
— Ногу… зламав, здається… Болить страшенно! Поворухнути не можу.
— Як це сталося?
— Я тікав від них, тікав, побачив вхід у цю печеру, кинувся сюди і впав униз. Ти ж бачиш, біля входу зразу провалля. А ти як тут узявся?
Грайлик розказав про свої пригоди.
— Як же ми тепер виберемося звідси? — простогнав Сумніван. — Я, видно, тут уже й пропаду.
— Не пропадеш! — твердо сказав Грайлик. — Я тебе витягну. От побачиш!
— Так не буває! — безнадійно похитав головою Сумніван.
— Буває! — вперто сказав Грайлик. — От бачиш, у мене кайло. То не кайло, а… будь здоров. Б’є, як скажене. Я відбиватиму від стін шматки і складатиму отут, біля тебе. І підтягатиму тебе все вище й виіце. Аж поки не витягну з печери.
І Грайлик, не роздумуючи, взявся до роботи.
Та казати завжди легше, ніж робити.
І тяжка ж то була справа — насипати таку гору, щоб дістатися аж до виходу з печери.
Грайлик вибивався з сил, руки німіли, піт заливав очі, а справа, здавалося, стояла на місці. Та то тільки здавалося. Гора каміння поволі росла. Але й сил у Грайлика ставало дедалі менше.
«Може, Знай Умійович щось порадить», — подумав Грайлик. Проте, скільки не кликав Добриню Грайлик, той не відповідав. Мабуть, не було у Добрині зв’язку з цією печерою. Тому й Сумнівана не бачив і не знав, що він тут. Як потім дізнався Грайлик, то була так звана Мертва печера, де не було нічого живого. А чарифон і чаривізор, як ви пам’ятаєте, діяли тільки там, де був хоч корінчик якоїсь рослини, хоч одна жива її клітина.
