Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 22
Всеволод Нестайко
— І ти мені подобаєшся, — призналася Галочка. — Я й не думала, що драконські діти бувають такими.
Він ще раз зиркнув на неї і раптом сказав:
— Хочеш, я тебе врятую?
— Як?
— Виведу з Дракондії, і ти втечеш.
— Тебе ж мачуха покарає.
— Ну й що? Подумаєш!
— Слухай, а давай разом тікати! Ти ж у Дитиндії не був?
— Не був.
— У нас так здорово! Ми у такі ігри граємо!.. Ніякої самограйки-розважайки не треба.
Він почухав потилицю:
— Було б, звичайно, цікаво, але…
— Та чого там «але»… Я нікому не скажу, хто ти. Звичайний хлопець, тільки незнайомий. Незнайомець Коша! Ніхто нічого й знати не буде. Давай!
Він задумався:
— Може, я й маму пошукаю… Я чогось певен, що вона жива. Вона мені часто сниться. Говорить зі мною уві сні, голубить… Я давно хотів полетіти на її пошуки. Але тато не пускає. Каже — підростеш, тоді… Малий ти ще поміж люди йти, пропадеш, каже… А я, по-моєму, вже підріс.
— Авжеж підріс. Так літаєш!
— Ну, тоді давай тікати разом.
РОЗДІЛ V
Грайлик вражено дивився на Кошу.
Він ніколи в житті не бачив драконенят, драконських дітей.
Звичайний хлопчик. Ну трохи не дуже гарний. Губатий, носатий, капловухий. Але бувають хлопчики й набагато гірші на вроду. І нічого.
Ніколи б Грайлик не подумав, що Коша дракон. Коша — дракоша. А брат його — Драка. Два дракоші —Драка і Коша. Чудасія якась.
А втім, ніякої, чудасії нема. У Дитиндії, як розіграєшся, і не таке буває.
— Ну тепер ти все знаєш, — сказала Галочка. — Згоден іти з нами шукати Кошину маму? Кажи швидше.
— Ну ти ж знаєш, що згоден, — сказав Грайлик. — Я завжди згоден, коли щось цікаве.
Та Галочка й не сумнівалася. Вона спитала просто так, для годиться. Вона була певна, що Грайлик піде за нею на край світу. І чого ті принцеси такі впевнені? І головне, що вони не помиляються.
— А куди йти, ви знаєте? — спитав Грайлик.
Галочка запитально подивилася на Кошу, Коша непевно знизав плечима:
— Якби я точно знав, я б давно пішов і знайшов…
— Гм, — сказав Грайлик. — Шукати, коли не знаєш де, важкувато.
— Треба порадитися з кимось мудрим і досвідченим, — сказала Галочка.
— А чи не звернутися нам до Котофея Котофейовича? — примружився Грайлик.
— Якщо він дома, — сказала Галочка.
— Я його сьогодні бачив на даху, він грівся на сонці,— сказав Грайлик.
— А хто такий Котофей Котофейович? — поцікавився Коша.
— Кіт, — сказала Галочка. — І не просто собі кіт, а мандрівний кіт. Він дуже любить далекі небезпечні подорожі.
— А той, хто мандрує, той багато знає,— сказав Гр айлик.
— До того ж мати Котофея Котофейовича — котяча фея Мурлина, яку боявся навіть сам мишачий король Семиглав, — додала Галочка.
— Ходімо, — сказав Грайлик. І вони один за одним шмигонули у під’їзд, нишком, щоб не привертати увагу інших дітей.
Котофей Котофейович жив на горищі.
Він сидів біля круглого горищного вікна в окулярах на носі і читав газету «Котячі вісті». Після мандрівки він завжди перечитував газети, щоб не відриватися від життя, знати, що робиться у котячому світі.
— Добрий день! — привіталися Грайлик, Галочка і Коша.
