Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 20
Всеволод Нестайко
Ну от…
Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.
І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.
— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.
Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.
Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий «Запорожець», — «Таврію». Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.
— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.
Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.
— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.
Дядечко зітхнув:
— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.
Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.
— Ой! — відсахнулася Галочка.
І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.
— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.
— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!
Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.
— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.
— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.
Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.
Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.
— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.
— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.
— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.
І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:
На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.
— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!
— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.
На що хлопчик проспівав:
— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.
