Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 10
Всеволод Нестайко
Замок величезний, склепінчасті стелі високо угорі ледве видні.
Усі стіни від підлоги до тих захмарних склепінь всуціль зброєю завішані: мечі, списи, шаблюки, сокири бойові…— чого тільки нема. На кам’яній підлозі у свічниках чудернацьких свічки горять. А з людей не видно нікого.
Грайлик із зали в залу переходить. Порожньо. Безлюдно. Ні душі.
Коли дивиться: біля довжелезного столу, скатертиною до самісінької підлоги накритого, полум’я свіччине коливається. Наче дихає хтось.
Підійшов Грайлик, списом своїм скатертину відхилив — аж там принц Бо-Бо. Очі перелякані, рот роззявлений. І палець до рота притулений — цить, мовляв.
— Що таке? — пошепки питає Грайлик,
— Нічого, — теж пошепки відповідає принц Бо-Бо.
— Що ви тут робите?
— Лежу. Ховаюсь.
— Від кого?
— Кажуть, сатана якийсь біля воріт стукав.
— Та то я.
— Ага. Мабуть, ти.
— То хіба я сатана?
— А хто ж. З вежі-здоровежі ще ніхто не тікав без драбини.
— А-а, — одразу змикитив Грайлик. — Я такий!.. А де Дон?
— У… у буфеті,— і пальцем тиче. — Тільки не кажи, що це я сказав.
Обернувся Грайлик.
Попід стіною здоровенницький дубовий буфет стоїть. Не буфет, а фортеця середньовічна — нагорі різьблені вежки, шпилі, на численних дверцятах звірі… тварини всякі, теж різьблені.
Підійшов Грайлик до буфета. Одні дверцята відчинив — келихи великі з покришками на полицях. Другі відчинив — тарелі здоровенницькі навалом. Відчинив треті — сидить навпочіпки, скоцюрбившись, Дон. Усміхається криво, жалюгідно.
— Що ж ви мене кинули? — докірливо каже йому Грайлик.
— Хто?! Я?! Я кинув?! Та ти що! — бухнув себе Дон кулаком у груди, вилазячи з буфета. — Я… Та я… От пожди. Зараз я тобі доведу. Докази принесу. От почекай тут трошки.
І, залізно гримаючи по кам’яній підлозі, Дон побіг кудись у темряву.
Тим часом принц Бо-Бо виліз з-під столу. Обтрусився, глянув на Грайлика з цікавістю і раптом зашепотів:
— Слухай! Тікай звідси, поки не пізно. Бо… бо… бо пропадеш. Тобі — що? — більше за всіх треба? Я бачу — ніякий ти не сатана. Звичайний хлопчик. Жаль мені тебе, тікай. Бо… бо… — договорити принц не встиг.
З темряви вигулькнула дивовижна постать. В одній руці меч, у другій шаблюка. Під однією пахвою спис довжелезний, під другою бойова сокира. На грудях щит прив’язаний.
На голові шолом з опущеним забралом.
— А хто це без дозволу зайшов до мого замку?! Трам-тарарам!
Грайлик зрозумів, що то граф Чужекало-Хочукало.
— Я! — дзвінко сказав Грайлик. — Я зайшов, бо шукаю принцесу Шах-Шароню, щоб визволити її.
— Ха-ха-ха! — зареготав граф. — А йди-но сюди, зухвалий хлопчисько! Боїшся?
— Ні! Не боюсь! — гордо вигукнув Грайлик і пішов уперед.
«Ну все! Зараз він мене шандарахне мечем. А лат нема…» — ще встиг подумати.
Але сталося інше.
Камінь підлоги, на який ступив Грайлик, раптом висмикнувся у нього з-під ніг, і наш герой полетів у чорне холодне провалля.
РОЗДІЛ VIII
Грайлик лежав у суцільній темряві, приголомшений, ледь живий.