Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 11

Добре, що хоч не забився, — впав на купу якоїсь гнилої трухлявої соломи.

У вухах все ще лунав глузливий регіт графа. Піддурив! Навмисне підкликав Грайлика, щоб той ступив на потаємний камінь, який був одсувним люком у провалля.

А Дон… Знову невідомо, чи заодно він з графом, чи ні. Куди побіг, де дівся — хто його зна…

Суцільні таємниці й несподіванки у тому середньовіччі. Грайлик помацав навколо руками і намацав свій вірний спис. Пригорнув його до грудей — наче легше стало. Потім почав списом в усі боки тикати. Куди не тикне — всюди спис твердо утикається у камінь. А вгорі порожньо. Далеко той люк, не доскочиш. Переконався Грайлик — у кам’яному мішку він. Звідси навіть інопланетянин Якцетак не визволив би його, якби на свою планету й не полетів. А він же полетів. Отже й сподіватися нема на кого. Гаплик!

— Негідники! Лицарські часи, називаєтьсяі Середньовіччя трикляте! — кричить Грайлик, та навіть сам не чує власного голосу — наче у подушку кричить.

Ну й типи у тому середньовіччі!

Хоча…

А у їхньому дворі?..

Роман-Отаман — чим не Менших-Ображайло?

А Славко Лис — справжнісінький Чужекало-Хочукало, все у всіх одбирає.

А Сашко Чеберяка — викапаний Моєкало-Недамкало.

Та все одно — хоч плач.

І не так за себе досадно Грайликові, як за принцесу Шах-Шароню.

Єдина була, можна сказати, надія у бідної принцеси, що він її визволить. І безглуздо провалилася та надія у мокре підземелля. Лежить на гнилій соломі у кам’яному мішку. Безсила й безпорадна.

Було б сказати графові: «А чого це я маю до вас іти. Ідіть ви до мене, як вам треба!» Якби ж знаття!

І чого інопланетянин Якцетак порадив йому йти в цей палац шукати Дона? Невже й він заодно з ними?

Якась мішанина думок була в голові у Грайлика. І з отією мішаниною він незчувся, як і задрімав. Все-таки був уже пізній вечір, та й подій стільки незвичайних пережив він, дорослий втомився б…

Довго він спав чи недовго, хтозна. Та раптом до його руки хтось доторкнувся. І почувся тихий шепіт:

— Вставай! Ходімо!

— Що? Хто це? — теж пошепки спитав Грайлик, прокинувшися.

— Ходімо! Швидше! — хтось міцно схопив його за руку й потяг.

— Це Дон? — прошепотів Грайлик, підвівшися і йдучи.

— Ні.

Та Грайлик і сам уже чув, що то не Дон. Голос був лагідний і наче жіночий.

Грайлик ішов у суцільній темряві, як сліпий. Він уже тричі торкався головою стінки, і якби його щоразу не попереджали: «Пригнись!» — він давно б набив гулю.

Хтось добре знав цей підземний хід і впевнено вів його вперед.

— Як вас звати? — не витримав Грайлик.

— Лімпампоня, — пролунало у відповідь. І Грайликові здалося, що незнайомка засміялася. Чи, може, то просто зашелестіло ЇЇ плаття…

— А тепер — іди вперед сам, — сказала вона. — Ступи три кроки і повернеш праворуч. Там побачиш вихід. Тільки не озирайся! Озирнешся — залишишся тут назавжди. Обіцяєш не озиратися?

— Обіцяю.

Вона відпустила його руку.

— Спасибі! — мовив Грайлик у темряву.

Ступив три кроки і повернув праворуч.

І побачив світло у кінці довгого кам’яного коридора.

Він ішов, і йому дуже-дуже хотілося озирнутися. Він чув, що незнайомка Лімпампоня йде за ним.