Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 8
Всеволод Нестайко
Високо!
Але Грайлик лізе й лізе вгору.
Аж от і віконце.
Зазирнув Грайлик.
Темно й тихо. Нічого не видно. І не чуть.
— Алльо! Принцесо! Алльо! — покликав Грайлик. У відповідь — ані звуку.
Придивився, вигострив око Грайлик. Бачить, щось у кутку темніє.
«Може, знепритомніла, бідненька. Погано їй стало».
Поліз Грайлик усередину.
Та тільки ступив на кам’яну підлогу, як — гур-гуррр! — загримотіло знадвору і закричав-загаласував хтось унизу.
Обернувся Грайлик, визирнув — а нема драбини і внизу нікого, тільки чуть якийсь галас за рогом.
«Ой! Сторожа повернулася!.. Дон з ними б’ється!..»
Та галас за рогом враз ущух.
Минула ще хвилина-друга… І з-за рогу вийшов дебелий вартовий з довгим списом, на кінці якого був маленький чорний прапорець. Глянув угору, посварився кулаком і вищирився злорадо:
— Ги-ги-ги!..
Серце Грайликове обірвалося і полетіло у холодну прірву.
Глянув у куток, де щось темніло. То лежала купа якогось дрантя. Принцеси у вежі не було.
Грайлика охопив розпач.
«Невже обдурив Дон?! Невже він заодно з усіма тими Хочукалами-Недамкалами?! Чи вони його полонили, перемогли? Так чи так, але я у пастці. Догрався! Дофантазувався!.. То що ж — сидіти тепер у вежі-здоровежі й кукати? Крил собі навіть у казці я не пришию. От уже!.. Хоч бери й повертайся, так нічого й не зробивши лицарського, назад додому, у квартиру в новому мікрорайоні, де мама варить обід, а тато пише дисертацію. Ні! Нащо тоді було й починати. Ні!»
Впертий був хлопець Грайлик.
Але становище в нього зараз кепське.
Сонце зайшло. Наближався вечір.
Уже й того дрантя у кутку не видно. У вежі стало темно, як під ковдрою.
«Що ж це робиться? — думав Грайлик. — Так я ніколи й не стану лицарем, як отут сидітиму. Треба негайно щось придумувати, а то…»
І раптом у віконце знадвору хтось зазирнув — голова кругла, очі світяться.
І зуби у роті світяться. Але не страшно, а прйвітно, усміхнено.
— Добрий вечір! — голос м’який, лагідний.
— Здрастуйте! — сказав Грайлик. Глянув і здригнувся: драбини під вікном так і не було.
— А… а на чому ви стоїте? — спитав здивовано.
— Ні на чому, — весело відповів той. — Просто собі стою та й усе.
— Як це так? — ще більше здивувався Грайлик.
— А отак.
— А… а хто ви?
— Якцетак. Ти ж сказав. Інопланетянин я. З далекої галактики.
— Що?! Не може бути.
— Чому?
— Тому що у середньовіччі інопланетян не могло бути. Тоді ще навіть тролейбусів не було, не те що інопланетян.
— Тролейбусів не було, а інопланетяни були. Тато колись казав. Ти що — забув?.. Про інопланетян навіть у древніх літописах згадки є.
— А-а… Точно, — згадав Грайлик. — Була така розмова. Коли тато у газеті про чергове НЛО прочитав і з мамою сперечався. Мама у ті НЛО не вірила, а тато вірив і доводив, що про інопланетян писав ще давньогрецький історик Геродот,
— А ви мене можете виручити з цієї дурної здоровежі? — спитав Грайлик.
— А чого, ти думаєш, я прилетів? — усміхнувся інопланетянин Якцетак.
— Ну тоді… будь ласка!
— Будь ласка! — Якцетак узяв Грайлика на руки й полетів.