Читать «Портрет Доріана Ґрея» онлайн - страница 7

— Це вельми дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чимось іншим, крім свого мистецтва.

— Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що в світовій історії є лише два важливі моменти. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу в мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я малюю його портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіший, ніж модель чи натурник. Я б не сказав, що я невдоволений тими своїми роботами або що Доріанова врода не підвладна мистецтву. У світі немає нічого такого, щоб мистецтво не могло його передати. І я знаю — те, що я створив після знайомства з Доріаном Ґреєм, непогано виконане, і воно найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином — хтозна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. «Мрія про форму, плекана в дні панування думки…». Забув, чиї ці слова… От саме цим став для мене Доріан Ґрей. Сама лише присутність цього хлопця — мені він видається ледь старшим за хлопця, хочнасправді йому вже минуло двадцять, — сама лише присутність… А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це означає? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, яке марно шукав раніше.

— Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Ґрея.

Голворд підвівся і пройшовся по садку, а потім повернувся назад.

— Розумієш, Гаррі, Доріан Ґрей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. А я бачу у ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. Я ж казав тобі — Доріанів образ наче відкриває переді мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних ліній, у чарівності й ніжності певних кольорів. Оце й усе.

— Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрет? — спитав лорд Генрі.

— Та тому, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме — я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато…