Читать «Портрет Доріана Ґрея» онлайн

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний викласти в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.

Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, — люди культурні. На них є надія.

Але справжніми обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне — Красу.

Немає книжок моральних чи аморальних.

Є книжки добре написані чи погано написані.

Ото й усе.

Ненависть XIX сторіччя до реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в дзеркалі.

Моральне життя людини — для митця лише частина об'єкту. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити.

Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань.

Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів.

Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва. З погляду форми взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття — вправність актора.

У будь-якому мистецтві є поверхневе і символ.

Ті, що силкуються сягнути за поверхневість, ризикують. Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують теж.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках — значить митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання для того, хто робить річ некорисну, — його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Вайлд

Розділ І

Студію художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в саду знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузкового цвіту, то погідний аромат рожевих квіток шипшини.

З дивана, покритого перським чепраком, на якому лежав лорд Генрі Воттон, палячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, тремтливе віття якого, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, статичного за своєю природою, намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще дужче угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав сюди, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому неабияк схвилювало усе лондонське товариство і викликало чимало дивних здогадок.